Це сьогодні ми з усіх ЗМІ чуємо слово «спонсор» і розуміємо, що це ніякий не благодійник, а вульгарний ліжко-пАртнер. А був же час, коли скромні меценати-благодійники мовчки «перли свого плуга» і не дали загинути Україні.
Професійним благодійником можна назвати Теодора (Федора) Білоуса, який побачив світ 27 липня 1827 р. тепер с. Новий Витків Львівської обл.
Син ремісника отримав освіту філософа у Львівському університеті, вчителював у гімназіях Львова та Тернополя. Згодом став директором гімназії в Коломиї.
Не одружувався, відмовляв собі у найменших задоволеннях, не винаймав квартири, спав у гімназійній канцелярії, скромно харчувався і одягався, ходив у латаних чоботях. Багатьом учням учитель допомагав матеріально. Зароблені гроші Федір Білоус давав на народні цілі — на церкви, бурси, видавництва літератури.
Федір Білоус складав щедрі пожертви на поширення освіти серед рідного народу:
– у 1864 р. разом із молодшим братом Михайлом заснували «Каменицю Білоусів» – першу друкарню в м. Коломия. 
– двоповерхову кам’яницю в Коломиї передав на «Білоусів жіночий приют» — дівочу школу під управою Народного дому у Львові;
– пожертвував 10 золотих ринських на Народний дім у Львові та понад 300 книг для цієї установи;
– для матеріальної підтримки навчання українських сільських учителів Львівської архиєпархії зобов’язався з 1863 р. до кінця свого життя, щорічно давати по 15 золотих римських;
– для школи у рідному Виткові подарував 120 книг, щорічно аж до смерті допомагав їй фінансово.
Був одним з небагатьох «старих русинів», які підтримали Івана Франка та Михайла Павлика.
Народ високо шанував скромного мецената: у 1861–1866 та 1871–1876 роках обирали Федора Білоуса послом до Галицького сейму.
Федір Білоус помер 15 лютого 1892 р., м. Коломия, прожив 65 років.
Може, завдяки таким благодійникам наша нація не розчинилася у мороці бездержавності?
