«Ціль наша і завдання — безжальна боротьба з органами безпеки СРСР, у звинувачувальному висновку неправильно вказано, що ми боролися проти Червоної армії», – сказав у останньому слові на суді Дмитро Дмитрович Вітовський. 29 квітня 1947 року в Києві 27-річного українця було розстріляно…
Ярослав-Дмитро, син військового міністра ЗУНР Дмитра Вітовського, народився 7 липня 1919 р. в с. Брошнів-Осада (тепер Івано-Франківської області).
32-річний батько загинув 2 серпня 1919, він так і не побачив сина. Вдова з Надійкою та Дмитром переїхала до Вільнюса, вийшла вдруге заміж за відставного польського офіцера. Згодом із Литви Дмитро переїхав до Львова, став студентом географічного факультету Львівського університету, членом ОУН, організаційним референтом географічного факультету і керівником осередку із 36 осіб.
У лютому 1940 Дмитро Вітовський був мобілізований до Червоної армії, навчався у авіаційному училищі біля Саратова. В березні 1941 закінчив училище у званні молодший лейтенант та був відправлений для несення служби у 273 спеціальній ескадрильї. Влітку 1941, напередодні німецького-радянської війни, отримав відпустку і приїхав до Львова, де відновив зв’язок із ОУН і більше не повернувся до Червоної армії. Влітку 1943 вступив до лав УПА, псевдо «Зміюка»; став ад’ютантом командира Старшинської школи УПА «Олені» Федора Польового-«Поля», начальником Військово-польової жандармерії УПА ВО-4 «Говерла», автором дисциплінарного статуту УПА, командиром ТВ-24 «Маківка». Від старих оунівців чула, що він водив із собою двох собак: «Гітлера» і «Сталіна».
Влітку-восени 1945 Дмитро Вітовський — командир Першого словацького рейду УПА, завданням якого було провести пропагандистську роботу на теренах Словаччини та налагодити співпрацю з місцевим антикомуністичним підпіллям. 26 березня 1946 року неподалік с. Кам’янка на Львівщині, Вітовський із групою охоронців потрапив у засідку. Повстанці пробилися з оточення і намагалися відірватися від чекістів. Через два дні вони знову натрапили на ворога. У завзятому бою вісім повстанців загинули, їх командир вистрелив собі у скроню.
Важко пораненого Дмитра Вітовського чекісти забрали з собою та протягом кількох місяців надавали медичну допомогу в тюремній лікарні. У Станіславській тюремній лікарні він робив спробу задушитися рушником. Більшовики сподівались отримати інформацію, тому лікарі врятували йому життя.
Слідство тривало з 25 червня до 16 грудня 1946 року.
4 лютого 1947 р. у Києві трибунал виніс вирок — позбавити Дмитра Вітовського військового звання молодшого лейтенанта та засудити 27-річного українця до вищої міри покарання — розстрілу.
