Не з великого кохання, а з державницького батькового бажання стара діва Ольга пішла під вінець із юним Ярославом Осмомислом. 
Вінчання відбулося у Пересипниці, у тому монастирі, де пізніше уклали Пересопницьке євангеліє, на якому присягаються наші Президенти. І хоч Ольга і Ярослав були далекими нащадками Ярослава Мудрого, Господь не дав їм кохання. Кажуть, вона мала зимну кров. Від обов’язку мати нащадка престолу зачали дитину. Народилася дівчинка Вишеслава, яку згодом видали заміж за Одона Мешковича, князя познанського; потім друга дочка… назвав її татко Єфросинкою, а ми її знаємо як Ярославну, майбутню дружину князя Ігоря Сіверського («Слово про Ігорів похід»). Ярослав же так мріяв про нащадка. Ледве минув Єфросинії Ярославні 13-ий рік, як почали до Галича вчащати свати: і угорський король, і молоденький князь Сіверський – Ігор Святославович. Побачив Ярослав, як сяють очі Ігоря, як він голубить поглядом Фросинку і вирішив: «Нехай переможе кохання!» Весілля відгуляли в Галичі і оселилися молоді в Путивлі.
Щоб якось відволіктися, Ярослав Осьмомисл віддавався державотворенню, укріпив князівство, створив могутнє військо. Частенько князь ходив на полювання, розмірковував про сенс свого життя. І на квітучій галявині він вполював не куницю, а прекрасну дівицю. Анастасія Чагрова, дочка боярина причарувала Осмомисла. Зайнялися вони обоє полум’ям кохання і народився їм син Олег. Нарешті Ользі Юріївні Бог дав сина Володимира, але надто пізно. Не приходив уже князь до сімейних покоїв. Та багато хто заздрив закоханим: бояри боялися, що родичам Настки достануться кращі посади, привілеї, адже причарувала бояриня князя. З великими грошима та облудою словесною звернулася княгиня Ольга до священиків. І коли інтереси усіх збіглися, стався вибух: восени 1171 року бояри захопили князівський двір, князя. Усю родину Чагрових було знищено, церковники оголосили Настку ворожкою, яка причарувала князя й розбила родину, і спалили її на вогнищі на очах князя. Так Бояри написали найтемнішу сторінку нашої історії, спалили кохання. Зрозуміла й Ольга, що чоловік не подарує її вчинку: схопила дорогоцінності, сина й подалася на еміграцію.
35 років правив Осмомисл, набув скарбів, але серце тужило за Насткою. Наказав він роздати всю скарбницю й пішов у кращий світ. А князь новгород-сіверський Ігор Святославич, правнук половецького хана Оссолука, по-матері – онук хана Аепи, пішов у похід на свого майбутнього свата хана Кончака. У невдалий похід на половців разом із батьком пішов і Володимир – старший із п’яти синів Ігоря та Єфросинії. І завів князь Ігор цвіт руської військової еліти у «половецьку далеч», не вів розвідку, не вживав елементарних охоронних заходів; а сам втік з поля бою, бачачи, як гинуть його полки, і потрапив до полону. І причитала тоді Єфросинія – Ярославна (їй не було ще й 30 років!) у Путивлі-граді на валу. 
Допоки Ярославна тужила у Путивлі, Ігор у хана Кончака бенкетував, їздив на полювання, розважався з наложницями, а далі «втік з полону». «Втеча» завершилася шлюбом Ігоревого сина Володимира з дочкою Кончака Свободою, небогою грузинської цариці, дружини Давида Будівничого, названою в «Слові» красною дівою. Він перебував у полоні, поки не народився син, а якби дочка з’явилася, його б не відпустили. Молодята з первістком повернулися в Русь зі Степу у 1188 році.
У 1206 році, невдовзі після смерті Романа Мстиславича, галицькі бояри запросили Володимира Ігоровича з братами княжити в галицько-волинських землях. Спроби зміцнити свою владу шляхом репресій скінчилися для синів Ігоря Святославовича трагічно. У вересні 1211 року брати Ігоревичі, внуки Ярослава Осьмомисла, Роман, Святослав й Ростислав були схоплені й прилюдно повішені в Галичі тими ж боярами. «Факт в історії давньої Руси нечуваний!.. бояре перед тим ще й «били» сих князів» – писав Михайло Грушевський. Не ясно, чи й Володимир Ігорович зазнав такої долі – йдеться лише про його втечу з Галича у вересні 1211 року.
Єфросинії Ярославівні було тоді 55 років і чекала її дорога в монастир.
