– Вот ви всьо васпіваєте укрАінскій ґеній Ліни Костенко. А відь єйо муж бил русским…
– І звідки ж він «руський»? – не стрималася моя Хомівна.
– Дак он же Цвіркунов!
– Отакої! Та ми ж з ним із одного села – Гайчул Куйбишевського району. Село наше в степу, як у морі купається, тому ногайські татари й назвали його: «гай» – вільний, «чул» – степ. Як трави зацвітають, пахощі, хоч пригорщами пий! Над вільним степом – небесний океан. І чорних степових цвіркунів там неміряно: цвірінчать свої серенади.
– Ну, так уж и серенады?
– Звісно, пісні кохання, бо співають тільки самці. А коли мужик співає? Коли кортячку має. Самці-співці сповіщали про пошуки пари, про свою хочучку і полохали суперників. Ґерці у них були запеклі. Недаремно у нас казали «Коли цвіркун вус втрачає, більше не співає». Жили цвіркуни і в хатах, але хатні комахи руденькі. 
Так у нас цілий куток був, де жили самі Цвіркуни.
– Дак тож были Цвиркуны, а у Лины Васильевны – Василий Цвиркунов, – не здавалася Софочка.
– Знаєш, якось Дмитро Павличко визнав: «Я завжди казав, що думав. Навіть покійний Василь Васильович Цвіркунов просив мене бути стриманішим і не виявляти відвертого націоналізму, коли я спитав його: «Звідки у вашому прізвищі взялося оте “ов”, ви ж Цвіркун».
Добре, а як російською «цвіркун»?
– Как, как? Так и будет…
– Ан, нет, – обрусіла моя Хомівна, – сверчёк он у вас. А ви, грамотії, наклепали тут руських: Алейніченков, Горобцов, з Донця – Донцова, з Брюлло – Брюллова. І установлюєте на нашій землі «руський мир» за допомогою установок «Град». А буде ж і на путлера свій Сталінград!
