22 лютого 1806 р. у маєтку в селі Милюшках Хорольського повіту народився Лев Боровиковський, український поет, піонер українського романтизму, байкар, автор балад, пісень, дум, перекладач.
Як писав М. Плевако, Левко – «син небагатого полупанка». Батько – дрібний поміщик, син Луки Боровика – миргородського іконописця, молодший брат класика живопису Володимира Боровиковського.
Здобував Левко Боровиковський домашню освіту, далі в Хорольському повітовому училищі (1819—1822 pp.), потім у Першій полтавській гімназії (1822—1826 pp.). Левко-гімназист – улюблений учень вчителя словесності Буткова захопився літературою, завіршував російською мовою.
У Харківському університеті на етико-філологічному відділі філософського факультету (1826—1830 pp.) крім фахових дисциплін Боровиковський вивчав латину, перську, польську, французьку мови.
Левко продовжував збирати народну творчість, розпочав збір матеріалу для українського словника, продовжував писати. У 1828 р. у журналі «Вѣстникъ Европы» з’явився перший друкований твір Боровиковського – поема «Пир Володимира Великого», написана білим віршем (російською)
У тому ж журналі «Вѣстникъ Европы» були опубліковані балади (українською): «Молодиця», «Маруся» — вільний переспів романтичної балади «Свѣтлана» Василя Жуковського, названий талановитішим за російський варіант; балада «Маруся» вивела українські твори на світовий рівень. Обрав поет улюблену історичну тематику: балада «Смерть Пушкаря» про відважного лицаря-козака, який дає відсіч татарам і полякам; поезії «Гайдамаки», «Ледащо», «Бандурист» (1830).
24 балади, написані Боровиковським, принесли славу найвідомішого в Україні автора романтичних балад.
Захопився Левко Боровиковський перекладами творів Горація, Байрона, надаючи їм українського звучання.
Студентом Левко Боровиковський подружився з однокурсником Ізмаїлом Срезневським, сином професора Харківського університету Івана Срезневського. Ізмаїл Срезневський заснував літературний гурток поетів-романтиків, до якого увійшли українські шляхтичі – поети Левко Боровиковський, Микола Петренко, керівником був викладач польської та російської мов Петро Гулак-Артемовський. Отоді Левко запалився бажанням довести, що «мненіє ложно, якоби язик малоросійський способен только для виражения смішного и низкого», Боровиковський став «осадчим на нашому ґрунті романтизму».
На цитати сучасники розбирали афоризми Боровиковського, серед яких:
Мор, голод і війна – то страшні людоїди;
А ще страшніші – злі сусіди.
Шабля різанину чує,
Люлька пожари віщує
*
Сидіть дома, на покої
Не пристало козакові.
*
Поки багат,
То поти й сват.
*
Сова хоть спить, та кури бачить.
*
Хоть вовк линяє,
Та норов не міняє.
*
Як Смерть далеко,
О Смерті думать легко,
А стане за плечима, –
У всіх нас страх з великими очима.
Зачитувався Л. Боровиковський творами Івана Котляревського. Образ козака Енея змалював поет у ліро-епічних творах баладах «Козак», «Палій».
Закінчив Боровиковський філософський факультет зі ступенем «кандидата за отличие» та понад 20 років викладав російську словесність, географію, латину, історію у гімназіях Курська, Новочеркаська. Увесь цей час Боровиковський підтримував зв’язок із І. Срезневським, А. Метлинським, М. Максимовичем.
21 травня 1831 року у Харкові побачив світ перший в Україні альманах – “Український альманах”, виданий Ізмаїлом Срезневським та Іваном Росковшенком за участю групи харківських поетів-романтиків. Альманах видавався двома мовами: українською та російською. Срезневський охоче друкував твори Боровиковського. Так з’явилася друком балада «Козак» (1831), що одразу стала популярною, її високо цінував Євген Гребінка.
Широкую гриву на вітер пускай,
Неси мене, коню, за бистрий Дунай!…
Після закриття альманаху Левко Іванович замовк – ніде було друкуватися. Золотою леліткою став випуск Євгеном Гребінкою «Ластівки», де Боровиковський друкував свої балади.
https://www.youtube.com/watch?v=2NK4T30lGF0 – «Волох»
У 1838 p. переїхав до Полтави, де викладав у гімназії (з 1852 року був інспектором Полтавської гімназії) й інституті шляхетних панянок. Цього ж року Левко брав участь у похованні І. П. Котляревського; узявся за упорядкування архіву Івана Петровича.
У Полтаві знову зустрілися друзі: Боровиковський і Гулак-Артемовський. Серед учнів Левка Івановича були кирило-мефодійовець Іван Посяда і байкар Леонід Глібов.
У 1843 р. Левко Іванович узяв шлюб із М. Верещагіною і обкидалися молоді діточками: п’ять синів і дочка.
Єдиною книгою, що вийшла за життя Боровиковського, була збірка «Байки і прибаютки», видана Амвросієм Метлинським у Києві 1852 p.
У 1855-56 навчальному році Боровиковський захворів (психічне захворювання) і вийшов у відставку. Повернувся поет до рідного села Милюшки, оселився у батьковій садибі; мав 2 душі селян і блзько 100 десятин землі неподільно з братами.
Великий самітник записував фольклор, укладав словник, а всі думали, що Боровиковський помер. Левко Боровиковський, забутий усіма, помер глибоким 83-річним старцем 26 грудня 1889 року. Похований у рідному селі.
Старший син Левка Івановича Боровиковського, Олександр (1844-1905) – правник, спеціаліст із цивільного права, сенатор. Ім’я О. Л. Боровиковського стало символом судді скорого, правого і милостивого. Автор нарису «Жіноча доля у малоруських піснях», цикл «З українських мотивів». відомий український фольклорист.
Тяжка доля спіткала сина Платона. В 1859 році, навчаючись у кадетському корпусі, він узяв участь у бунті кадетів проти адміністрації корпусу і за це був покараний. Опинившись у засланні, Платон Львович писав оповідання з життя в’язнів, деякі з них були опубліковані. Додому він повернувся вже після смерті батька.
