13 вересня 1853 р. у Петербурзі народилася праправнука гетьмана Кирила Розумовського, Софія Перовська.
Графиня Софія, праправнука останнього гетьмана України Кирила Розумовського, була стримана, навіть сувора, мала ніжну душу, була відданим другом. Вона і зовні була приваблива: маленька, граціозна, виглядала молодше своїх літ, дзвінко сміялась. Одягалась скромно, носила завжди темне плаття, лише піклувалась, щоб неодмінно був білий комірець. Коли її розшукувала влада, поліції були роздані прикмети: «Блондинка, малого зросту, лице красиве, брови темні, має малоросійський акцент».
Бунтарка Софійка серед дітей була найменшою, улюбленицею, але принесла найбільше страждань для своєї сім’ї та матері. Спочатку Софія Перовська брала участь у «ходінні в народ», вела пропаганду серед петербурзьких робітників. Бажаючи бути чимось корисною людям, вона закінчила фельдшерські курси в Сімферополі. Диплом їй вручав цар Олександр II.
З своїм коханим, невінчаним чоловіком Андрієм Желябовим, вона мріяла: ми будемо жити довго, поселимось в Криму, будемо орати землю, читати «Тараса Бульбу». Та вони обрали шлях боротьби, а не тихого існування, і Желябов натхненно співав гайдамацьку пісню: «Гей, не дивуйтесь, добрії люди, що на Вкраїні повстало…».
Вона не була прибічницею терору. Але коли партія «Народна воля» стала на цей шлях, Софія Перовська взяла активну участь в її діяльності. Після першого невдалого замаху на царя, після арешту Желябова, котрий всім керував, Софія зі сліпою впертістю закоханої людини продовжувала підтримувати свого чоловіка, очолила переслідування вибухами Олександра ІІ.
Революційна діяльність Софії зруйнувала родину батьків. Батько Лев Миколайович змушений був покинути пост губернатора Санкт-Петербурга, запив, проциндрив усі свої статки. Рятуючи дітей і залишки великого майна, Варвара Степанівна, мати Соні-максималістки, залишила свого чоловіка назавжди. Вона викупила у свого чоловіка маєток Приморське під Севастополем, віддала взамін усю свою батьківську спадщину та разом із сім’єю молодшого сина Василя Львовича переїхала туди.
Це сталося 1 березня 1881 року. Сподіваючись звільнити заарештованих товаришів після царевбивства, Софія могла виїхати за кордон, але не покинула Петербург. 10 березня 1881 опізнана, арештована і віддана суду. Обвинувачем на ньому виступив друг її дитинства М. В. Муравйов. 28 березня Перовська й Желябов вислухали вирок суду.
«Я зовсім не проклинаю своєї долі, стрічаю її зовсім спокійно, бо давно знала, що так станеться. І справді, дорога моя Матінко, вона не зовсім така сумна. Я жила так, як була в силі. Дожидаю спокійно цього, що мені грозить…..» – писала 27-річна Софія Перовська у прощальному листі.
Перед стратою 3 квітня вони поцілувались. Їх прилюдно повісили в Санкт-Петербурзі та потай закопали на віддаленому кладовищі біля могил самогубців. Таємний похорон охороняла поліція і… козацька сотня.
Сім’я Перовських потрапила в опалу. За матір’ю встановили поліцейський нагляд, знайомі та родичі їх цуралися, тому пропозиція графа Юрія Васильовича Попова, власника Василівки, переїхати на Запоріжжя була вчасна та доречна. З 1899 року Василь Львович став управляючим маєтку Попова. Разом із ним до Василівки переїхала його родина, мати. 1904 року Варвара Степанівна померла в своїй кімнаті: в аскетичній оселі з ліжком, кріслом і столиком був єдиний портрет коханої доньки – «народниці» – Софії.
На одному із кладовищ міста Василівки, що під Запоріжжям, є малопомітна надгробна плита з надписом: «Варвара Степанівна Перовська (8.01.1822 –24.06.1904), а поряд – величезна кам’яна брила, є легенда, що батько привіз прах дочки й тут таємно поховав Соню. 
