У Соцмістечку на вулиці Раднаркомівській «Запоріжсталь» розпочав будувати шикарний палац культури. Чому на Раднаркомівській? Бо там були готелі для «білих» людей із кабміну, в одному зупинявся Серго Орджонікідзе, міністри. Палац – зал на 500 глядачів; конференц-зал на 100 місць; бібліотека; кімнати для ігор та занять тішив заводчан.
Та влада «переконала «Запоріжсталь» віддати палац місту.
7 листопада 1933 р. у Соцмісті Запоріжжя на вулиці Раднаркомівській відкрито Діловий клуб ІТР (металургів).
До 1938-го року назви всіх вулиць писалися тільки українською. Коли місто взяли гітлерівці, на цій вулиці з’явилися таблички німецькою та українською – 4 Жовтня (дата окупації). У грудні 1957 р. вулицю Раднаркомівську перейменували на 40 років рад. України, нині незалежної України.
Ну, що з возу впало… І у 1948-му завод «Запоріжсталь» замовив новий палац, не простий – кіноконцертний. Проектували зал архітектор Георгій Вегман – учасник реставрації московського кремля та інженер В.Г.Шапільський. За проект у стилі сталінського ампіру, за акустичні властивості залу, Г.Г.Вегман отримав Державну премію СРСР.
Чому кіноконцертний зал? Певно, тому, що після війни кіно було масовим: біля кас були натовпи, інколи бійки; отже, прибутковим. Кінотеатрів поменшало: «КІМ», «Дзержинець», «Перший художній» були зруйновані. У старій частині працював імені Леніна та «Родина». Старий кінотеатр «Родина» виник після радянсько-німецької війни у сарайчику на вул. Пилипівській (пізніше Радянській). Зараз у тому будиночку – спортзал трудових резервів.
Щовечора з кишенями, повними насіння, запоріжці займали свої місця на довгих дерев’яних лавах. Показ «трофейного кіно» починався традиційно текстом: «Этот фильм взят в качестве трофея после разгрома Советской Армией немецко-фашистских войск под Берлином в 1945 году». Глядачі голосно лузали насіння, розкидали лушпиння і дивилися німецькі фільми, стрічки американських союзників. «Тарзан», «Багдадський злодій», «Дівчина моєї мрії».
11 жовтня 1953 р. у Запоріжжі відкрито кінотеатр «Родина» на 400 місць у Будинку культури «Запоріжсталі». Він одразу став популярним. Навіть трамвайна зупинка отримала назву «Кінотеатр «Родина». Містом поповзла анекдотична чутка про кавказця, який запитав жінку: «Ві у родина віходітє?» І почув: «Сам ти уродіна!»
Частенько в «Родину» на фільми мене брала тітка Тамара. Ми сідали на лаві у формі підкови, в народі ці чотири лави називалися «капитО», їли морозиво за 22 копійки.
Тітка була біологом, від неї я дізналася, що якийсь дурень «натикав» платанів (чинар) дуже густо. Що саме слово «платан» в перекладі значить «широкий», бо крона сягає 50 м в діаметрі. Що ялівець (рос. Можжевельник) на клумбі може згоріти.
Уже давно нема кому розповідати історії про Запоріжжя. А вона мала рацію: гинуть густо натикані платани біля філармонії та мерії; ялівець перед кінотеатром згорів. А які дивні глорії цвіли біля Глинки! Нема – розікрали. 
Як Ви здогадалися, влада знову забрала у «Запоріжсталі» чотириповерхову новобудову, тепер під філармонію.
Запорізька обласна філармонія (у перекладі з грецької «люблю гармонію») почала свою діяльність у грудні 1939 року на алеї Ентузіастів імені Серго Орджонікідзе. 17 артистів складали тоді її колектив.
Філармонія на Продольній мала два зали для глядачів: великий концертний на 772 місця та камерний на 99 місць. От тільки не вистачало імені. Довго думати не довелося: харків’янин Адольф Страхов (справжнє Браславський) створив бронзовий пам’ятник М. Глинці в Запоріжжі (праворуч у куті є напис: А. Страхов. 1954 р.).
Литво відбулося в Ленінграді; а 1955 р. композитор задумливо сів у фотель. 
Скільки разів нас малих тоді дурили:
– Яку ногу заклав Глинка?
– Куди поділася батута композитора?
А палац “Запоріжсталь” таки отримав, той самий – перший.
