Чомусь згадався травневий Париж, поет Гійом Аполлінер і його найкращий вірш «Міст Мірабо». 
Травень 1907 року, Париж, зустрілися двоє друзів Пікассо та Аполлінер. «Щойно в салоні Саго я бачив наречену для тебе, дівчину з обличчям ельфа,» – заінтригував Пабло. 
Гійом подався до салону і побачив «маленьку чарівницю»: «Це паризьке дитинча… Вона вся наповнена дитинним чаром», – писав Аполлінер про Марі Лорансен. 
Їй було двадцять два роки, йому — двадцять сім. Марі — художниця, трохи писала вірші. Маленька, легенька Марі мала шедевральне почуття гумору, швидко говорила, хутко, мов горобчик їла, і дуже повільно працювала. Він був у захопленні. З цього часу поет щоденно перетинав міст Мірабо, який єднав два береги Сени, єднав Гійома та Марі. Він навіть змінив квартиру (переїхав ближче). А вона? Марі коханого до себе не запрошувала, з матір’ю не знайомила. П’ять років Марі приходила до Гійома. Поет дозрів до одруження, навіть придумав собі епітафію: «Любив кохати!»
Та одного ранку вона не прийшла на сніданок. Аполлінер попросив приятеля Едуарда Ферра покликати дівчину, той повернувся з відповіддю, що вона не прийде, ніколи не прийде… Вона вийшла заміж і виїхала. Марнота все і ловлення вітру… Сум розлуки капав на папір (у той період він не визнавав розділових знаків). «Трупи днів вислали мій шлях».
Під мостом Мірабо струмує Сена
Так і любов
Біжить у тебе в мене
Журба і втіха крутиява шалена
Хай б’є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є
Рука в руці постіймо очі в очі
Під мостом рук
Вода тече хлюпоче
Од вічних поглядів спочити хоче
Хай б’є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є
Любов сплива як та вода бігуча
Любов сплива
Життя хода тягуча
Надія ж невгамовано жагуча
Хай б’є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є
Минають дні години і хвилини
Мине любов
І знову не прилине
Під мостом Мірабо хай Сена плине
Хай б’є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є
переклад М. Лукаша
В Україні є прекрасна ремінісценція «Мосту Мірабо» Аполлінера Наталки Білоцерківець, яку збезсмертив гурт «Мертвий півень» – «Ми помремо не в Парижі»
Марі теж написала вірш з приводу їхньої розлуки… Мало того, вона створила картину «Аполлінер і його друзі» (1912), серед яких Пікассо та Гертруда Стайн. 
Картини Марі Лорансен навіяли слова пісні «Індіанське літо» (L’été Indien), котру співав Джо Дассен.
Ти знаєш, я ніколи не почувався таким щасливим, як того ранку
Ми ходили пляжем, трохи схожим на цей
Була осінь, така осінь, коли погода добра
Пора року, яка існує тільки на півночі Америки
Там її називають індіанським літом*
Але для мене це було просто наше літо
У своїй білій сукні ти нагадувала
Акварельну картину Марі Лорансен
І я пам’ятаю, я дуже добре пам’ятаю,
Що я сказав тобі того ранку
Рік тому, століття тому, вічність тому
