Одвіку наші сліпі рапсоди зберігали історію, мову та виховували українців, тому з кобзарями більшовики СРСР боролися на державному рівні та знищили їх фізично.
У 1918 році геніальний товариш Ленін підписав постанову «Про заборону жебрацтва», потім дав розпорядження революційним трійкам не брати в заручники кобзарів, а розстрілювати їх на місці, як волоцюг (бомжів).
18 грудня 1920 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову «Про облік та розподіл музичних інструментів» — один із нормативних актів, за яким у кобзарів, лірників і бандуристів конфісковували їхні музичні інструменти та передавали їх до радянських закладів освіти. Для боротьби з кобзарями більшовики також видали укази «Про затвердження репертуару в установах НКО» (народного комісаріату освіти), «Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавської діяльності».
Переслідували кобзарів і газети. Наприклад, письменник Юрій Смолич – діяч Української Народної Республіки став активним агентом НКВС (нік «Стріла»). Він писав: «Кобза приховує повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів»
Отак убивствами сліпих співців під гармошки, блямовні частушки більшовики виконали заклики “зупинити закобзарення України”, “вибивати колом закобзарену психiку народу”. Ніхто вже не згадував, що у козаків однаково шанували кобзаря й гетьмана; що сорокап’ятиструнна бандура вражала «скрипковим звучанням», що бандурист був володарем духу в Україні! Чи варто дивуватися, що президент-профессор здеградованої України заспівав без краплі сорому: «Одна палка, два струна – я хазяїн вся срана»?
Головне зображення. “Остання пісня Кобзарів” запорізького художника Анатолія Якимця.
