– Ну, уот: ми вам строілі, такой шедевр – Андрєівский, а ви єґо піндосам атдайоті, – почала Софочка.
– Що? Ви нам будували? – не втрималася Хомівна.
– Канєчьна, ми! Наша-то царица Єлізавєта, дочь Петра І залажіла перший камєнь.
– Оттакої! Цариця? Це вам вона цариця, а нам – невістка Наталії Розумихи, – не здавалася Хомівна, – і не простий камінь вона заклала, а срібний.
– Уот-от… Праект та із Пітера привезлі.
– Так імперія забороняла колоніям творити власні проекти, тільки з Петербурга! Я не забула, що в нашому Запоріжжі, тоді ще Олександрівську, проекти перших трьох цегляних будівель робилися в Пітері. Правда, одна будівля – була буцегарнею. А хто спланував Андріївський? Дуже руський на ім’я – Франческо Бартоломео Растреллі – не вгавала Хомівна. 
Худ. О. Антропов. Портрет Ф.Б.Растреллі.
– А распісивали єго русские художнікі, – не здавалася Софі.
– Які такі руські? Усі 50 метрів висоти майже чотири роки розписували наші українці Олексій Антропов приїхав із Пітера
та кияни (батько та син) Григорій Кирилович Левицький і син Дмитро 
Худ. О. Антропов. Автопортрет.1784 р.
Худ. Д. Левицький. Портрет Г.Левицького.1779 р.
Худ. Д. Левицький. Автопортрет. 1783 р.
Образи для іконостасу, запрестольний вівтарний образ «Таємна вечеря», баня та стіни були написані самим Антроповим. Григорій і Дмитро Левицькі – автори «Панно з сіячем», вони розписували стіни в Андріївській церкві. Ніде правди діти був руський – талановитий портретист, учитель Олексія Антропова Іван Вишняков.
Він розписував іконостас Андріївської церкви. Зберіглися його роботи – ікони Архангела Михайла, 
Апостола Андрія (1751-1752) 
Керував роботами росіянин – зодчий Іван Мічурін.
– А єдіний пахаронєний в храме – Андрєй Муравйов, тот, что прівьоз із Єгіпта два сфінкса в Пітєр. Ані там і нинє стаят, – атакувала Софочка.
– Киянин Андрій Муравйов, який багато років опікувався ремонтом церкви та наповненням його скарбами: у 1858 р. поставив перед іконостасом Андріївської церкви срібний ковчег, у якому була привезена ним з Італії частинка мощів св. Апостола Андрія, він зумів умовити імператора Олександра зробити подарунок церкві – Євангеліє в дорогоцінному окладі, – додала я. – До речі, двометровий красень був вірним коханцем: його останнє кохання – офіцер Михайло Семенов вінчався в Андріївській церкві.
– Отте: жовтим цвіте, а блакитним пахне?…
– Да уж, німнога наших слєдов асталась, – призадумалася Софочка.
– Незабутні сліди залишила тюрма народів. Двоповерховий стилобат Андріївської церкви містив особливу підземну церкву. Там восени 1794 року, по дорозі в Санкт-Петербург, кілька днів таємно утримували полоненого американського генерала, вождя і диктатора Польщі Анджея Тадеуша Бонавентуру Костюшка.
– Угу, і тут наслідила імперія, – не втримала язицюру Хомівна. – Чула я про анекдотичний випадок із дзвоном церкви…
– Було й таке. У 1831 році царю-батюшкє Ніколаю добродії вклали у вуха, що киівський війт Киселівський зняв дзвони Андріївської церкви, щоб відлити з них гармати для польських повстанців. Створили слідчу комісію…
– Як у Раді?
– І встановили, що ні дзвонів, ні дзвіниці церква ніколи не мала, що Андріївську називають «бездзвінною».
