Кенгір

42 дні у СРСР (16 травня до 26 червня 1954 року) існувала територія, яка не визнавала радянської влади. 42 дні свободи у кенгірському концтаборі (Казахстан)!
На Великдень 1954 року, 15 травня, колону жінок вели з нічної зміни на цегельному заводі в зону. Назустріч їм ішла на роботу чоловіча. Хлопці привіталися: «Христос воскрес!», дівчата відповіли: «Воістину воскрес!» У жіночій і в чоловічій зоні були переважно українці. Конвоїр Калімулін полоснув автоматною чергою по чоловічій колоні — 13 в’язнів було вбито відразу, п’ятеро з 33 поранених померли потім у лікарні. Звістка про цей випадок збурила концтабір і стала початком масштабного повстання.
16 травня 1954 р. у Степлагу (Кенгір) було оголошено страйк. На роботу не вийшов ніхто.
І хоч, як згадувала політрепресована Р. Тамарина: «Для кримінальників, які вважали себе великими патріотами, політв’язні були «фашистами», і начальство охоче нацьковувало їх на політичних. Це була свідома політика ГУЛАГу, щоб створити привід для жорстокої розправи з політичними». Після розмови з повстанцями «побутовики» відмовилися допомагати табірній адміністрації розправлятися з політв’язнями.
25 червня біля Кенгірського табору було зосереджено п’ять танків Т-34, літаки, три пожежні машини з брандспойтами, 98 службових псів із провідниками і дві дивізії воєнізованої охорони кількістю 1600 осіб.
26-го червня, на світанку о 4-ій годині снайпери знищили всіх вартових на барикадах. В атаку пішли автоматники. У вікна бараків солдати стріляли запальними кулями, горіли нари, диміли матраци, а солдати в бараках добивали поранених. В’язні за допомогою каміння, битої цегли, саморобних пік і штирів відбили наступ. Щоб придушити повстання, Москва вперше застосувала проти ув’язнених танки. «Тридцятьчетвірки» не лише на подвір’ї, але й у бараках чавили людей, часом буксуючи серед тіл. Гурт дівчат (українки та прибалтійки) узялися за руки і перегородили дорогу танкам, сподіваючись, що ті зупиняться. Танк не зупинився, а людські нутрощі ще довго теліпалися на закривавлених гусеницях. З літака обстрілював в’язнів кулеметник. Упродовж чотирьох годин оборонялися в’язні. Псів нацькували на поранених. Жоден рук не підняв. Кров усюди — у бараках, на доріжках, у квітниках, трупи згортали бульдозером. «Солдати зганяють недобитих за зону. Потім у зону заїжджають вантажні машини, і солдати як попало кидають у кузови мертвих, а ще недобитих проколюють штиками і везуть в уже заздалегідь викопані глибокі ями. І все це — на наших очах, з презирством дивлячись на нас. І раптом — дощ, злива, яка рідко буває у цих краях. Саме небо заплакало над цими нещасними, над цією страшною трагедією. Калюжі крові, що навіть проливний дощ не зміг їх змити, ще довго зеленими плямами нагадували про тих, хто тут, на цьому клаптику чужої землі, скінчив своє життя…» У повстанні взяли участь близько 8000 ув’язнених, більшість із них — засуджені за політичними статтями українці (також росіяни, прибалти, євреї та інші); всього в Степовому таборі було українців 46% — 9596 чоловік, серед яких було багато колишніх членів ОУН і бійців УПА та прибалтійських «лісових братів». Було вбито близько 1000 в’язнів (з них 560 дівчат). Для меншого розголосу могили копали не бранці, а військові. На території концтабору було викопано до 300 могил, решту закопали в степу. Табірна адміністрація розпустила чутки, нібито піхотинці та танки стріляли холостими патронами — а в’язні в люті самі вбивали один одного.
Майже 2000 отримали поранення. …Кенгір упав…
Пізніше всіх учасників Кенгірського повстання, які залишилися живими, змусили дати підписку про нерозголошення інформації стосовно тих подій. У 1956 р. очевидець лікар-угорець Ференц Варконі (Лебер) потрапив на Захід і першим розповів світові про повстання.