16 березня 1926 року його вітали з днем народження, а наступного дня на 32-му році у санаторії «На плеше» згас смолоскип на ім’я Юрій Дараган.
Так пишно вмерти, ясно жити!
Ось білий лебідь – все вперед.
І раптом стрілами прошитий
Паде в зелений очерет.
Поетка Оксана Лятуринська була заочно закохана в Юрія Дарагана, високо цінувала його поезію. Світло його зорі надихнуло пані Оксану на створення збірки «Княжа емаль». У спогадах Лятуринської знаходимо розповідь про одну із її приятельок, яка була знайома з Юрієм Дараганом і зберігала збірочку «Сагайдак» із дарчим написом: «Милій панночці з фіалками». Кожен рік ця панночка приносила букетик фіалок на могилу Дарагана. Пройшло десять років, і вже Лятуринська пішла з фіалками на цвинтар в Ольшанах, але не знайшла могили: її зарівняли, бо минув термін наймання. Нікому було оплатити місце, тому навіть здичавілий буйний кущ, невідомо ким посаджений. викорчували. Не лишилося й сліду. Оксана Лятуринська берегла княжий образ Юрія, заміж ніколи не виходила.
Дараган Юрій писав: «Народився я 16 березня 1894 р. у Єлисаветі на Херсонщині, але хутко був вивезений до столиці Картвелії Тифлісу, де мене і хрестили. Батько мій був українець і крупний залізничний урядовець, але за три місяці до мого народження вмер. Мати була грузинка, чи то пак картвелка, але з закінченою гімназійною освітою (у тих краях це про багато казало). Батьків своїх прираховую до заможної інтелігенції, мали у Тифлісі власний 4-х поверховий будинок. Мати виховувала мене яко росіянина… (…) З 1915 р. старшиною на фронті, був ранений, революція захопила мене після раненія у Петербурзі. Вихований не чорносотенцями, а в дусі здорового російського патріотизму, але знаючи твердо, що я “малорос” і нащадок запорозького сотника, у травні 1917 р. я вже був членом Петербурзької Української військової ради і розумом твердо рішив, що я мушу бути завжди у гурті тієї російської модифікації (як я тоді рахував малоросів), до якої я належу по крові, у кінці 17 року я вже був у Києві і думкою ні разу не зрадив українству, а серцем? Серцем українізувався поступово. Найбільш помагали наші пісні і наша історія, що часами наповнює тебе божевільною гордістю, а часами так нелюдськи бичує ганьбою і соромом. Тепер я не в стані говорити про українство спокійно – реву при сторонніх людях, тепер бути не українцем я у жодний спосіб не зможу і що б зі мною не виробляли, я завжди зостанусь чи ув’язненим, чи розстріляним, чи помилованим, але завжди українцем».
Після Лютневої революції 1917 року Дараган — в лавах військ УНР. Спочатку — як командир кулеметної сотні в Житомирській військовій школі. У 1920-1922 рр. служив курсовим старшиною Кам’янецької юнацької школи. Разом із українськими військами відійшов на захід, перебував у таборі інтернованих у м. Каліші. Там він почув діагноз: невиліковний туберкульоз горла:
Бисть тишина – в Шипюрні у шпиталі,
Бисть тишина – та тіні-козаки,
Що від сухот мовчазними вмирали…
Бисть тишина безмежної тоски…
– Хто це зробив? – пригадуєш, не знаєш.
– Чи Гуня, чи Павлик, чи Гордієнко Кость?
Стояв олуплений трагічний Каліш.
Ридав і – нічегоже бисть!
Тоді до смертельно хворого юнака з’явилися витязі «в латах легких і ясних, як жар», сповнені «радощами нової борні». Вони просилися на папір, слова бриніли відлунням «бронзи і металу», буяли оптимізмом. Саме в цей час до нього прийшла Муза: Юрій Дараган почав воскрешати образи поетичного світу княжої доби. Гордий Юрій вирвався із шпиталю і поїхав до Праги навчатися в Українському вищому педагогічному інституті. На літні канікули 1924 року Дараган виїздить до мальовничого містечка Жидлоховіце, де створює ряд віршів і фрагменти поеми «Мазепа». Всього два роки смертельно хворий юнак творив, напоївши нашу літературу буянням філософського оптимізму. Виплекана мріями й надіями, вийшла у світ 1925 року єдина збірка «Сагайдак», про яку Маланюк писав: «південна розкішно-запашна троянда, що замерзла і впала на нашім страснім шляху українськім – крізь бурю і сніг». Майже одночасно з’явилася поема «Мазепа», яка вдало відтворила образ гетьмана та його добу.
Оксана Лятуринська писала про справжнього, не «папірусного» поета: «…гридень бога Сонця, не Ра, а Дажбога, такий ясний і дзвінкий, мов срібна сурма. Від нього втікає «за лиман» зима, синонім усього темного й злого. Її нагонять його білі коні й топчуть. Він побратим Дунаю. Добриня з двору Володимира – Красного сонечка, скаче по полю сірим вовком, шугає соколом. Не сумним, а радісним балядним ладом їде князеві Володимирові здобувати князівну:
По князівну, по Рогніду в половецький край
Їде з любим побратимом лагідний Дунай.
Він Вольга трьох лицарів. Він – січовик-характерник, кидає бранку поперек сідла, рубає бусурмена.
Він вірний джура Мазепи, натхненний боян його «помаранчевого заходу».
Він тужний кобзар його козацьких походів…”
Залишити відповідь