Сини мої! орли мої!
Летiть в Україну, –
Хоч i лихо зустрiнеться,
Так не на чужинi.
3 січня 1842 р. у Петербурзі вийшла друком поема Тараса Шевченка «Гайдамаки» (1841), перший український історичний роман у віршах. Твір мав присвяту (рос.): «Василию Ивановичу Григоровичу, на память 22-го апреля 1838 года». Поет не тільки присвятив Григоровичу поему «Гайдамаки», він назвав свого рятівника «душею щирою козацького роду», автор кликав синів-гайдамаків до «щирого батька», щоб той благословив їх «в далеку дорогу»: «Якби не він спіткав мене/ При лихій годині,/ Давно б досі заховали/ В снігу на чужині…». Що ж нам відомо про людину, сином якого називав себе Тарас? 
Художник Олександр Варнек (1782–1843). Портрет Василя Григоровича. 1818 р.
Василь Іванович Григорович народився 11 грудня 1786 р. в Пирятині (одноповерховий будиночок на вул. Жовтневій знесли у 1980-му) в сім’ї дворянина Григоровича Івана Микитовича та його дружини Параски Дмитрівни. Збереглася церква Різдва Богородиці, в якій служив священиком його батько Іван Микитович. 17-річним закінчив Київську духовну академію (курс філософії); служив у Полтавській губернській канцелярії, потім — на Малоросійському поштамті.
26-річним Василь Іванович потрапив до Петербурга, служив у Канцелярії особливих доручень при Міністерстві внутрішніх справ, відповідав за літературу й мистецтво. Ректором Петербурзької АМ був уродженець Ічні (Чернігівщина), відомий скульптор Іван Петрович Мартос, у дочку якого закохався Василь Григорович. 
Худ. О. Варнек. Віра та Софія Мартос.
Восени 1817 р. 31-річний Григорович одружився із 25-річною Софією Мартос. «Софьюшка, ваша крестница, была невеста, теперь она замужем за Василием Ивановичем Григоровичем, прекрасным молодым человеком, кажется, что и вы его знаете, у меня видели», — писав Іван Петрович своєму родичу. Один за одним молоді проростали нащадками — Василь, Микола, Костянтин (хлопчик-первісток помер немовлям).
Василь Григорович видав перший у Росії художній часопис «Журнал изящных искусств» (1823, 1825). Василь Іванович тоді «був переведений із третього відділення власної канцелярії його імператорської величності» до Академії мистецтв: професор (з 1828 р.) і конференц-секретар. З 1839 р. — дійсний член Російської Академії, з 1841 р. — почесний член РАН. По суті, Петербурзькою академією мистецтв керували українці: ректор Мартос, віце-президент академії Федір Толстой, права рука ректора – конференц-секретар, його зять. Василь Григорович був адміністратором від Бога, тому фактично він упродовж 30 років керував академією. Карл Брюллов називав Григоровича: «Наш отец и командир». «У Василия Ивановича чиновникам… вольготы было не дождаться; у него стой навытяжку, у него «всяк сверчок знай свой шесток»», — згадувала Марія Каменська.
Василь Іванович не цурався українського походження і охоче підтримував земляків. Євген Гребінка писав про Григоровича із захопленням: «Двадцать лет его пребывания в Петербурге не могли изменить его малороссийского выговора. Он человек с большими сведениями и служит мне ключом ко всему изящному, что только находится в Академии». Майже щоліта В. І. Григорович із родиною приїжджав у Пирятин до матері, бував на хуторі Убіжиці у батька Є. П. Гребінки, з яким підтримував товариські стосунки. З посвятою В. І. Григоровичу Є. П. Гребінка видав у 1837 році «Рассказы пирятинца».
Євген Гребінка представив Тараса Шевченка конференц-секретарю академії Григоровичу. Шевченко із симпатією ставився до Григоровича: відвідував професорську квартиру просто в академії. Стіни залу й кабінету господаря прикрашали численні гравюри в золотих рамах, зате уздовж стін стояли скромні стільці; в кутку — старовинне фортепіано, біля вікон — діжки з лимонними деревами. За вікнами відкривалася панорама Неви. Василю Івановичу подобалося сидіти поруч із Софією Іванівною в кріслах, розглядати краєвид і розмовляти, розкурюючи трубку (дружина його також навчилася затягуватися димом сигарет).
У домівці Григоровича часто збиралися відомі люди мистецтва й літератури. «Його салон був чимось на зразок дуже значного і дуже впливового мистецького центру, — писав Володимир Стасов. — Там збиралися всі наші мистецькі знаменитості. Пушкін і Жуковський, і князь Вяземський, і Гоголь (який тільки-тільки входив у славу)».
24 грудня 1843 р. Шевченко відвідав у садибі матір Григоровича, писав йому, згадував у повісті «Художник». Василь Іванович підказав художнику шлях поширення «Живописной Украины». У квітні 1855, з Новопетрівської фортеці, Шевченко написав йому лист, у якому просив поклопотатися В. Перовським про полегшення його «горькой участи». «Не дайте задохнуться от отчаяния в этой безвыходной пустуне».
Софія Іванівна Григорович, дружина, померла першою, 12 лютого 1856; старість Василя Івановича була самотньою. 78-річний В. І. Григорович помер 15 травня у 1865 році.
Серед нащадків Василя Григоровича петербурзький балетмейстер Юрій Григорович.
Залишити відповідь