Михайло Брайчевський, киянин у третьому поколінні, народився 6 вересня 1924 р. у Києві. Його батько – Юліан Карлович, спадковий інтелігент, залюблений у мистецтво службовець, працював бухгалтером у культурних закладах; був одружений із Вірою Архипівною – донькою відомих у Києві міщан Виноградових. За спогадами вченого, пращури по батьківській лінії належали до ополяченої української шляхти католицького віросповідання, родичі по матері були етнічними росіянами. Родина мешкала неподалік від Бессарабського ринку у Новому провулку (сучасна вул. М. Кропивницького).
Михайло та його старша сестра Олена мали самодостатню столичну ментальність. З дитинства були знайомі з багатьма письменниками, художниками, акторами; немало чули спогадів і пліток про наших інтелектуалів. Діти мали здібності до мов, гарно малювали. Чи не тому історик Брайчевський своїм цільним характером, відсутністю комплексів меншовартості, периферійності, своєю ерудицією у різних галузях знань нагадував мислителів середньовіччя: історик і археолог поєднувалися в ньому з мистецтвознавцем і філософом, поетом і художником.
Батько віддав Михайла до школи 83, що на вул. Лютеранській, 14 (колишня німецька гімназія), під час навчання хлопець цікавився літературою, географією та історією. За часів окупації Михайло закінчив школу, працював фотографом у фотомайстерні, креслярем у В. Альошина. Закінчив у 1948 р. історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де заснував Наукове студентське товариство і став першим його головою. Молодий ерудит був організатором 1-ї студентської наукової конференції в КДУ, виступив на її пленарному засіданні з доповіддю «До питання про походження українського народу». Університет закінчив із відзнакою, ще за два роки до його закінчення був зарахований у штат Інституту археології АН УРСР.
У 1954 р. Михайло Брайчевський єдиний із істориків виступив проти святкування 300-річчя Переяславської ради.
У 1955 році Михайло Брайчевський захистив кандидатську дисертацію «Римська монета на території України». Активно друкувався, написав великі розділи до колективних монографій «Нариси стародавньої історії Української РСР» (1957) та «Історія Києва» (1959).
Подану ж до захисту у 1960 р. докторську дисертацію «Анти (нариси з історії Східної Європи в епоху великого переселення народів)», у якій підкріплювалася археологічними даними теза М.Грушевського про виникнення державності у східних слов’ян вже в «антський» період, було «завалено». Тільки через 29 років 65-річному Брайчевському дозволили захистити дисертацію.
Працюючи з 1959 по 1968 рр. в Інституті історії, Михайло Брайчевський брав участь у створенні низки фундаментальних колективних досліджень — «Історія українського мистецтва» (1962), «Історія вітчизняної математики» (1966), «Історія селянства Української РСР» (1967), «Історія Української РСР» (1969), написав десятки статей до енциклопедій. Його монографії цих років «Коли і як виник Київ» (1963), «Біля джерел слов’янської державності» (1964), «Походження Русі» (1968). Його книги, як справжні бестселери в історичній науці, розкуповувалися одразу, передруковувалися механічно та принесли Брайчевському світове визнання.
Цікавою була його розвідка про існування «Аскольдового літопису». У своїх дослідженнях Михайло Брайчевський стверджував, що напівлегендарний Кий був абсолютно реальною історичною особою, полянським князем; що знаменитий Аскольд не варяг, а правитель полянської династії Києвичів! Брайчевський піддав серйозній критиці радянську теорію про «спільну колиску» — єдність походження російського, українського та білоруського народів.
У період хрущовської «відлиги» Михайло Брайчевський став відомим у колах інтелігенції лекціями з історії України, які читав у Клубі творчої молоді «Сучасник» (колишній Жовтневий палац і знаменита кімната за № 13!). Під час першого відзначення на державному рівні 150-літнього ювілею Т.Шевченка провів автобусну екскурсію шевченківськими місцями (за що був нагороджений «шевченківською» грамотою за підписом М.Бажана).
У 1966 р. український Дон Кіхот виступив зі статтею «Приєднання чи возз’єднання?», у якій Брайчевський з марксистських позицій блискуче довів наукову хибність тез ЦК КПРС «возз’єднання України з Росією». Він писав: «Історія України дістала дуже своєрідну інтерпретацію. Виходило, що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином… проти власної національної незалежності. Що незалежне існування було величезним злом для нашого народу. І що, отже, всі ті, хто кликали його на боротьбу за національну незалежність, були… найлютішими ворогами українського народу». (М. Брайчевський, «Возз’єднання чи приєднання?». – 1966, – С. 18). Розвідка перевернула тодішню схему радянської історії України і без відома автора почала поширюватися в «самвидаві», а у 1972 році вийшла брошурою в Канаді. За це й за підпис під протестом-зверненням інтелігенції до керівництва СРСР («Лист 139-ти») навесні 1968 р. провідного фахівця Інституту історії на вимогу ідеологічного відділу КПУ було скорочено з роботи з формулюванням «не переобраний на посаду». 
З книгарень, бібліотек вилучили не тільки праці Брайчевського, а й посилання на них; навіть карту Києва вилучили з продажу для того, забили сторінку, де було посилання на працю Брайчевського «Коли і як виник Київ», і надрукували поверх неї новий список посилань на одну позицію коротший. 
Гірко було вченому на запитання про те, над чим він працює, відповідати: «Поповнюю лави безробітних», знаючи як складно дружині Ірині Миколаївні Мельник утримувати родину. У той час Михайло Юліанович водив несанкціоновані екскурсії для більш-менш надійних людей з інтелігенції по Києву, старому Подолу, що давало задоволення й якусь копійку. Звісно, «добродії» про це стукали, куди треба. 
Михайло Юліанович перекладав із польської і англійської, багато писав: поему “Григорій Сковорода”, “Кошовий Іван Сірко”, “Григорій Савич”, варіації на тему “Слово о полку Ігоревім”.
М. Ю. Брайчевський чекав арешту; у той час йому зробили операції, а в лікарняній палаті, замаскований під «пацієнта», перебував агент КДБ…
До тисячоліття хрещення Русі вчений написав фундаментальне дослідження «Утвердження християнства на Русі». Коли з книгою ознайомився папа Іоанн-Павло ІІ, він запросив українського вченого на аудієнцію до Риму. Але влада не випустила Михайла Брайчевського в закордонну поїздку «за станом здоров’я».
У час перебудови Брайчевський виступив на Установчому з’їзді Руху зі співдоповіддю «Про перспективи української державності» (1989), після здобуття Україною незалежності намагався спрямувати діяльність цієї організації в економічну сферу («Відкритий лист до керівників Руху» (1992)), одним із перших виступив на захист державної мови в Україні («Відкритий лист до Президента України Леоніда Кучми» (2000)).
Завдяки Брайчевському збереглася Києво-Могилянська академія, було відтворено Михайлівський монастир. Соромно, що влада не запросила вченого на відновлення святині, що хворий Брайчевський не зміг побачити Михайлівський. Щирий, як дитина, поет-історик просив розвіяти його прах перед Михайлівським.
До самої смерті він не заплямував себе жодною державною нагородою. Енциклопедист, автор белетризованих історичних бестселерів, культурний еталон і моральний взірець українця 77-річний Михайло Брайчевський після трьох складних операцій помер у Києві удосвіта 23 жовтня 2001 року.
