Наталя Забелло побачила світ 5 березня 1903 р. у Петербурзі. Її батько Лев Парменович, віце-директор департаменту Земельної власності, син скульптора Пармена Забелло, автора першого погруддя Т. Шевченка; племінник Шевченкового побратима, поета Віктора Забіли; тітка Анна, дружина художника М. Ґе – рідна сестра Пармена, бабуня Наталі; тітка Надія Забіла-Врубель (співачка, дружина художника). Мати Наталі, училася в художньому училищі Штиглиця в Петербурзі, добре малювала.
Пропливало ідеальне дитинство Тасі: мама, тато, семеро малих… Мама замість колискових читала дітям поезії, тому римування було улюбленою справою дівчинки. Коли старшій сестрі виповнилося 6 років, мама почала займатися з нею: учила читати, писати, так і Наталя у чотири роки навчилася писати й читати. З дитинства Тася мріяла: мати такого чоловіка, як тато, бути гарною мамою багатьох дітей; бути вчителькою. Тася писала вірші, казки, оповідання, творила «сама для себе, не надаючи серйозного значення цій справі і аж ніяк не гадаючи робити з цього свою основну професію».
Батько любив розповідати про родичів: сімнадцять козацьких полковників, які отримали прізвище від Петра Забіли з Борзни, бо цей характерник-довгожитель поважав борщ, забілений сметаною. Зауважував татусь, як їх позбавляли родової пам’яті – писали прізвище Забіла на великоруський кшталт: Забела, Забелло… Росла Наталя Забелло переконаною, що уславить аристократичний рід: досконало знала мови, грала на фортепіано, віршувала, «косила» під Анну Ахматову (Гумільов цих юних послідовниць називав «подахматовками»).
Ты – далекий… Ты – меня покинувший.
Но для сердца все еще родной…
Под дождем, разгневанно нахлынувшим,
Ты пошел с другою – не со мной!
Російськомовна аристократична родина, відповідне виховання і крах усіх сподівань після 1917 року. Відгомоном юності стали переклади з «проклятого» Бодлера. Та державний переворот все змінив: замість Петербурга – Люботин (Харківщина); поспіхом закінчена гімназія. Затятий збирач інтимних подробиць Юрій Смолич писав: «Наталка була “свободолюбна”, її коханці не мали ліку, і перший її коханець був у неї, коли їй сповнилось лише шістнадцять років. Вона сприймала кохання тільки як кохання, і ніколи не будувала з кохання ніяких мук і гризот». У сірій дійсності чорного життя, під червоними прапорами Тася почала віршувати українською.
Я пам’ятаю час – весну мою дівочу:
Бузкові пахощі в зеленому садку,
Безхмарні ясні дні, і теплі тихі ночі,
І я – біля вікна, в квітчастому вінку…
І братики голодні… й хліба в нас нема…
А за вікном – весна здаля летить крилата,
Звитяжний бій веде – і їй усе дарма! (1923)
Щоб мати місце в бараку та пайок, працювала в школі с. Старий Люботин. Красуня з правильними рисами обличчя, з тонкими крилатими бровами, довгими віями, за якими ховалися бурштинові сонця очей поступила на історичний факультет Харківського інституту народної освіти.
Там вона побачила кремезного чорнявого козарлюгу, який, здавалося, ніколи і нікого не боїться, Саву Божка. Закохалися, побралися. Господи, вона так хотіла мати велику родину; дитятка, так добирала імена, але мертвих народжувала, не живих. Нарешті заяснів Тарасик. У квітні 1924 р. Саву направили в Кам’янець-Подільський створювати окружну газету «Червоний кордон». Наталя залишилася в Харкові: вчителювала, навчалася, Тарасиком опікувалася. Вона так втомлювалася, що ледве вистачало сил забрати Тарасика з ясел. Несла сонного малого до гуртожитку, куди там до колисанок, віршиків?
На канікули поїхала з сином до чоловіка в Кам’янець-Подільський, довга дорога навіяла їй вірш… Сава Божко у ті дні готував для газети добірку матеріалів під спільною шапкою «Війна війні». І Наталчин вірш видався йому доречним, відкрив добірку, але ім’я авторки було сховано за ініціалами – Н.З. 3 серпня 1924 р. відбувся дебют Наталі Забіли. Наталя Львівна зазначила, що це був «дуже наївний і недосконалий віршик, але це вирішило мою долю, мій дальший життєвий шлях». Наталя пробувала різні жанри, теми; вдавалася до еротичної російської лірики, але Сава вмовив обрати українську. Згодом Наталя почала писати твори для дітей. У Кам’янці-Подільському трохи відпочила, бо Сава мав хатню робітницю Марійку, а малим опікувався друг Божка – Терень Масенко. Сімейне життя Сави та Наталі не склалося. Чоловікові подобалося «кочове» життя, романи-експромти, за що Сосюра називав Божка «примітивним Донжуаном», а Наталії хотілося родинного тепла. Оскільки жити з Тарасиком було ніде і ні на що, до Харкова їхала сама, син лишився у батька. У Харкові Наталя Забіла закінчила інститут, внесла гроші у побудову кооперативної квартири. Коли Терень привіз Тарасика, він наче виправдовував значення імені «Бунтар»: умів вибабратися у найбруднішій калабані, ґудзики на його одязі трималися кілька хвилин, тому охочих побути нянькою у шибеника не знаходилося. Втім ніколи Наталя жодним словом не лаяла сина, про підняття руки й гадки не мала.
Гарувала Забіла, аби мати власне житло: в редакції журналу «Нова книга», в Українській книжковій палаті. Із Забелло вона стала Забіла. У 1926 р. вийшла перша збірка її віршів «Далекий край», а 1927 р. – перша книга для дітей – оповідання «За свободу» та «Повість про Червоного звіра», у 1928 р. поетична розповідь для малят «Про маленьку мавпу». Юному читачеві адресовані «Пригоди з автобусом» (1928), «У морі» (1929), «Про Тарасика та Марисю» (1930), «Ясоччина книжка» (1934). Майже одночасно її твори перекладалися й видавалися російською, адже її перекладачка – рідна сестра Марія Забелло.
Здавалося б усе налагоджувалося, але доля підкидає нові зальоти. Аристократична красуня з бурштиновим теплом очей, з густим непокірним волоссям вабили чоловіків і викликала непереборну заздрість і ненависть жінок. У дуже розкутому особистому житті Н.Забіли були залицяння Володимира Сосюри. Її інтимний друг, як Віктор Гюго, вів детальний секс-щоденник і хизувався оприлюдненням його сторінок. За це горда красуня залишила відбиток долоні на парсуні колеги.
Не посміхнулася доля, коли звела Наталю зі старшим на два роки поетом Антоном Шмигельським (дитячий поет із Золочева, учився разом із нею). У 1925 році у редакції газети «Червоний шлях» вона дала генеральний мордобій закоханому у кохання поетові. Причиною стала збірка поезій Валер’яна Поліщука «Громохкий слід». Наталя Забіла й Антон Шмигельський цю книжку назвали геніальною, а Сосюра зауважив, що її обкладинка геніально видана, а всередині – г… Коли Сосюра обізвав Наталю безпартійною ідіоткою, Шмигельський схопив поета за руки, а Забіла замолотила Сосюру кулаками. Після того, як жінка відвела душу, Володимир Миколайович ретельно підрихтував фізіономію Антона. Відчуття насолоди з’явилося тоді, коли став відчувати, що б’є «не в обличчя, а в мокру і слизьку подушку, що росла і пухла на очах».
Нарешті у родини Забіли з’явилася трикімнатна квартира в будинку «Слово». Наталя Львівна швидко вагітніла… одна за одною знайшлися дві донечки, було кілька викиднів. Чи не тоді з’явився недитячий вірш?
З закляклих рук холодні хризантеми
На змерзлу землю ронять пелюстки.
Таке важке, таке важке несемо,
Що не підвести, не зігнуть руки…
Таке важке й таке собі маленьке, –
Немов у човнику ві сні пливе, –
Яскраву цяцьку захопило в жменьку…
Біляве… лагідне… І бачте – неживе.
«Дитина вмерла» (1928):
Її діти – персонажі збірок «Про Тарасика й Марисю» (1930), «Ясоччина книжка» (1934), Забіла писала для них і про них.
Є в нас дівчинка Маринка,
Зовсім крихітна дитинка.
І сестричка Галочка,
Галочка-стрибалочка.
І руда вусата киця —
На малюнок подивіться!
Ясочка та Галинка-стрибалочка були хворобливими, потребували пильного догляду, а був голодомор. У письменницькій їдальні давали не більше двох обідів на сім’ю, яка б вона не була. І хліб за картковою нормою: по два тонюсіньких шматочки на кожного. На дітей було важко дивитися. Її другий чоловік не маскувався: він бив жінку й малого Тараса Божка. Сусіди-літератори пробували вступитися за добру, по-дитячому наївну Наталю Львівну, серед таких заступників був галичанин Володимир Ґжицький. Нарешті питання постало руба:
В синім місті гомони поснули,
Цілувалась з присмерком земля…
Ти мені на розі темних вулиць
Кинув гостро: — Діти або я!..
Мовчазних будинків сонні лиця,
Десь у сині — мрії дальніх сел…
Любий мій! Я перш за все — самиця,
І для мене діти — перш за все.
Прорізали промені трамваїв
Ліхтарів сріблястії мости…
Ти пішов… А я уже не знаю —
Може, перш за все на світі… ти ?
Подружжя розлучилося, але квартири Антон Шмигельський не залишив, їдучи у відрядження, вмикав на повну потужність гучномовець і зачиняв свою кімнату на ключ. Кажуть, що з ненависті, з бажання помсти він став причетним до загибелі своїх земляків. Усіх членів організації «Західна Україна» було репресовано у 1933 р. Сприяв тому, що з його квартири, з ліжка його дружини забрали Володимира Ґжицького. В нагороду А.Шмигельський у 1934 р. став членом Спілки письменників СРСР.
Тарасик, запеклий футболіст, дружив із Ромком Підмогильним. Цікавого до всього, задерикуватого, моторного та розумного хлопчиська Оксана Іваненко змалювала у своєму творі про Шевченка. «Коли я почала писати про малого Тараса, мимоволі уявила його зовні схожим на свавільного і жвавого хлопчика, сина моєї найближчої подруги — Наталі Забіли».
Наталя Забіла була автором підручників «Читанка» для другого класу (1933) і «Читанка» для третього класу (1939), які перевидавалися кілька разів; була редактором дитячих журналів «Малятко», «Барвінок». Наталя Львівна Забіла стала керівником Харківської організації СПУ, членом Правління СПУ.
У 1936 році померла Ясочка, втратила Забіла і другу дочку, котра була прототипом Галочки-стрибалочки з циклу «Про дівчинку Маринку».
…Я тут зросла. Тут народила сина.
Поховані тут дві мої дочки,
і тут тепер моя мала Марина
в садок дитячий ходить залюбки.
Маринка була дитиною від третього чоловіка, художника Дмитра Шавикіна.
Найстрашнішими були часи війни. Влітку 1941-го майже кожної ночі її син чергував на даху будинку, щоб знешкоджувати запалювальні бомби, якими німці закидали Харків. А потім її хлопчика забрали на війну, а її відправили в Уфу.
– Боже, якщо ти є, допоможи, Тарасику! – плакала-молила мати безвісти пропалого бійця Тараса Божка, Наталя Забіла. – Збережи його, Боже, прости, що не була для дитяти, як мої батько й мати…
Здавалося, доля зглянулася: Тарасик повернувся живим, із нагородами. Син був дуже обдарованою людиною: добре малював, писав чудові вірші, але цим родини не прогодуєш. Довелося закінчувати будівельний інститут, щоб забезпечити синів – Олександра та Дмитра.
Якщо чоловік прагне бути першим у житті жінки, то для мудрих жінок найважливішим є тихе передзимне кохання. Пристрастю Наталі Забіли був художник Дмитро Шавикін. Красивий, високий, ерудований чоловік легко віддавався захопленням: Бахусу, Морфею, картам, футболу, пупочкам; довго жив у Києві, а родина – в Харкові; геніально тратив гроші, а заробляти не вмів. Їх робота над «Словом про Ігорів похід» була знаковою: Наталя Забіла перекладала твір українською, а Дмитро Шавикін ілюстрував «Слово».
У 1951-му померла Марина, Тарас має власну родину, Наталя кидає думки про кар’єру і їде до Дмитра.
Ну, чого ж чекати хтозна-доки?
Обійми, цілуй, бо час не жде!
За дверима – чуєш? – тихі кроки…
Поспішаймо, любий! Хтось іде.
Зараз ввійде. Зараз нас розлучить.
Пустощі припинить без розмов
І суворим окриком одучить
Раз назавжди гратися в любов!
Ти відступиш сам тоді з дороги
І забудеш сам моє ім’я…
Знаєш, хто це, грізний, за порогом? –
Старість наближається моя! (1950)
Після смерті чоловіка майже 20 років Наталя Забіла співала теплих материнських пісень онукам.
Та, видно мало було випробувань у житті Наталії Львівни: на 49-му році від хвороби серця помер Тарас.
6 лютого 1985 р. у Києві померла 82-річна Забіла Наталя Львівна, українська дитяча письменниця, перекладач із польської, французької та російської; яка надрукувала понад 200 книг, більше 5 мільйонів примірників; перший лауреат літературної премії ім. Лесі Українки (1972 р.).
Залишити відповідь