Сьогодні 13 число, але це не привід для суму. Сьогодні ж – День народження знаменитого козака, автора «Мелодії» – музичної візитки України.
Його пращури на Запорозькій Січі не тільки полюванням на ворога займалися, а були гуртом скорого реагування, наче «Альфа», тому їх називали Скориками. Пам’ятаєте, у «Сватанні на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка відставний солдат Скорик? От вам – москаль-скорик.
Якось високий, широкоплечий Скорик звільнив із полону красуню і «козак, як орел, як побачив, так і вмер!» Ну, закохався у козачку і подався до її батьків у містечко Завалів на Тернопіллі. Стали вони жити-поживати, добра наживати. І діточок пучок нажили, й онучат догледіли.
А от їхній правнук, чи, може, праправнук (хто їх ті пра- підрахує?) Михайло теж був козаком нівроку: високим, справним, то й забрали його до цісарського війська. Тільки мав Михайло ніжну душу та вдачу голубину, не міг він убити людину, а їх гнали боснійських повстанців звоювати. І хоч їм срібло-злото обіцяли, звільнився Михась і подався до ченців у монастир поблизу Старого Самбора. Працював за трьох, їв за двох, але щось муляло його душу: не свою справу він робить. Пішов Михась до високого начальника і попросився учителем до школи. «Куди тобі, парубче? – сміється пан, – Українці годні тільки в хлопи та попи!» «Ах, так!» – Михась грюкнув кулаком по столу, а той хрусь – і попалам. Злякався пан – і дозволив Михасеві бути учителем у далекому-далекому селі коло Самбора. Там він, без спеціальної освіти не тільки гарним вчителем став, а й директором школи довгі роки працював, бо то була його справа. Там Михась знайшов собі пару напівкозачку-напівполячку. З часом приніс їм лелека синочка, теж Михайлика, донечок. І вирішив батько дати своєму синові найкращу освіту, щоб ніхто ніколи козацькою кров’ю не комизував. Закінчив Михайло-молодший університет у Відні, працював заступником Філарета Колеси у Львові в Академії наук.
У роки німецько-радянської війни старший син Михайла Скорика брав участь у Другій світовій війні в лавах дивізії «Галичина», після війни йому вдалося емігрувати до Австралії. От тому учні-третьокласники шепотілися, поглядаючи на пусту парту Мирося Скорика, що «Миросьо вивезли на білі ведмеді». Звісно, це був залізний аргумент не згадувати прізвище родини…
Десь років-кілограмів п’ятдесят тому ми любили «суботники». Вихідний був один, тому ми, дев’ятикласники, збиралися суботнього вечора у кого-небудь вдома, слухали бобінний магнітофон: Елвіса, бітлів, камінці-ролінги, перекладали з англійської тексти пісень, сперечалися і танцювали безперервно твіст, чарльстон, рок-н-рол – хто кого перетанцює.
Якось Генчик приїхав із Москви, привіз нові записи та масу чуток-пліток. А Генчик був майстром високохудожньої «лжі», з тих, хто не здихне, як не збрехне!
– Уявіть собі, я був у ресторані «Будапешт» і бачив лабуха з джаз-оркестру. Так от про того Мирося-піаніста я такого наслухався! Рід його мало не від короля Данила походить. Точно чув, що по батькові там були запорозькі козаки-спецназівці. Уявіть собі – по мамі його бабцями були Соломія Крушельницька, художниця Ярослава Музика! І цей чел – рокер організував і очолив перший український ВІА «Веселі скрипки». Він написав найперший український твіст «Не топчіть конвалій». https://www.youtube.com/watch?v=H5CaMKsTq5U
– От я дістав записи Скорика, слухайте! – Генчик увімкнув маг – і кімнату наповнили танго-блюзу «Намалюй мені ніч»,
«Я тебе почекаю»,
«Нічне місто».
Сидю – балдю…
Не знаю, скільки правди було у розповіді Генчика, але зачепило: з того часу я часто згадувала ім’я композитора – Мирослав Скорик!
З 1964 р. його музика до фільму «Тіні забутих предків»!
М. Скорик згадував, що в останній рік життя Дмитро Шостакович багато хворів, перебував у ліжку, дивився телевізор, побачив «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова та написав Скорику листа, де були такі слова: «Я восхищен вашей прекрасной музыкой!»
Потім пречудовий мультик нашого запоріжця Володі Дахна «Як козаки куліш варили» (1967) з музикою Мирослава Скорика. https://www.youtube.com/watch?v=BhkwN194yzY
Сподівалася, що він працює у Києві в консерваторії, назбирала 12 карб. на літак – і до столиці. Прилетіла раз, другий – а він то в США працює, то в Австралії.
Уже в часи перебудови я дізналася, що несолодко велося козацькому нащадкові. Народився 13 липня 1938 року у Львові, змалку займався музикою. Шестирічним Мирось мав дати концерт «бабуні Со», яка відзначила здібності малого. У 1947 р. родину Скориків репресували, загнали у «телячі» вагони й упродовж місяця етапували в Сибір. На все життя закарбувалося, як вмирали українці, як їх серед ночі викидали з товарняку.
Вісім років Мирось карався у сибірських таборах. Вперше у житті Мирось побачив чорний від вугільної сажі сніг. Його татусь, філософ, випускник Віденського університету, сторожував на цегельному заводі й продавав квитки в лазні. Але й там Мирось продовжував заняття музикою у учениці С. Рахманінова – Валентини Канторової. 1955 року родині Скорика було дозволено повернутися до Львова. 17-річний Мирослав Скорик вступив до Львівської консерваторії та навчався композиції в класі Станіслава Людкевича та Адама Солтиса. Його дипломною роботою стала кантата «Весна» на слова Івана Франка. Потім була аспірантура Московської консерваторії у класі Дмитра Кабалевського. У 25 років – наймолодший член Спілки композиторів України, викладач Львівської консерваторії на кафедрі теорії музики і композиції.
Завершив оперу М. Леонтовича «На русалчин великдень».
Оперу «Мойсей» благословив римський папа, її постановку оплатив Ватикан.
Був період, коли ми бурхливо обговорювали тему дружини Лариси – архітектора, «найінтелігентнішої інтелігентки України». Вона ж – нардеп, яка не голосувала за державну незалежність. Ми так співчували композиторові, що доля благословила його другою дружиною – Андріяною.
Мирослав Скорик – лауреат Шевченківської премії, Герой України.
