30 січня 1914 року у Фастові (тепер Київської обл) народився Євген Чередниченко. Його рід проніс прізвище степовика, чумака, адже чередник – пастух череди корів, його син – Чередниченко. Згодом Євген писав: «Батько мій – робітник і мати – домашня господиня були для своїх семи дітей зразком чесности, сумління, гостинности, щедрости та працьовитости, були цілим світом любови та добра». Хлоп’я росло непосидючим, прудким, любило лижі, плавання, рибну ловлю (з весни пропадав на річці Унаві). Змалку сипав римами, складав вірші. Від свого прадіда-лірника та від матері Євген успадкував любов до пісні.
Жив як усі: бігав до Фастівської семирічки № 9, захоплювався боротьбою, мріяв стати Піддубним. Навесні 1930 року дитинство урвалося – і юності наче не було. Євген поїхав до старшого брата Володимира в м. Шахти, де напівголодний із одним вихідним працював шахтарем і закінчував гірничо-промислову школу (ФЗО). Я була знайомою із паном Євгеном, ми спілкувалися. Я задивлялася у його предобрі очі, на дні яких були скалочки голоду.
Двадцятирічним вступив до Московського інституту фізичної культури. Третьокурсником став чемпіоном Радянського Союзу з класичної боротьби. У 1938 р. випускник повернувся в Україну. Завідував кафедрою фізичної культури в Інституті харчової промисловості в Києві.
Слава чемпіона не врятувала від служби в армії, війни від перших годин. Чередниченко вступив до ОУН, був призначений у Фастові районним провідником (псевдо «Сталий»). Підпільники розповсюджували листівки проти окупаційного режиму. Заготовляли продукти харчування для загону УПА під командою станичного ОУН Володимира Косовського поблизу Корнина на Житомирщині. У 1943 році під час відступу на Захід разом із іншими вояками потрапив у полон червоних. Робив спробу втекти. За «буржуазно-націоналістичну діяльність» та втечу засуджений ОСО до смертної кари. Через 33 доби її замінили на 15 років каторги.
Я каторжний, мамо, женуть на Сибір –
За нашу женуть Україну,
За те, що прозрів і до неї добрів
З дороги не збивсь в хуртовину.
Карався в режимному таборі управління «Речлаг» на Воркуті, працював на шахті № 5 комбінату «Воркутавугілля», з 1947 року — на шахті № 1 «Капітальна». Вірші складав переважно в пам’яті, деякі ховав. Добра половина з них назавжди залишилась у шахтах. Як обізнаного з медициною з часів навчання в інституті фізкультури, його призначили фельдшером. Тут він зустрівся з тяжко хворим на цингу В. Косовським, поклав його до лікарні і так урятував від загибелі. Згодом завдяки допомозі лікаря з Польщі Владислава Сарнота влаштував його санітаром.
За участь у підготовці повстання в таборі у 1953 році, його відправили у Владимирську тюрму. Через рік етапували до режимного табору управління «Озерлаг» у Сибіру.
Тепер не страшно помирати,
Іти на смерть в кривавий бій,
Трощити мури-каземати,
Під твій могутній правди спів.
У 1956 році звільнений. Викладав фізкультуру у Фастівській середній школі № 20 (нині № 10). Згодом працював у Київському інституті підвищення кваліфікації вчителів, у Міністерстві освіти України (всюди під наглядом КДБ).
4 вересня 1965 року разом з дружиною, вчителькою української мови і літератури Вірою Нечипорівною, були серед тих, хто на заклик Василя Стуса встав у кінотеатрі «Україна», протестуючи проти арештів української інтелігенції. Не раз його і дружину викликали на допити, звільняли з роботи. У 1960-х роках обоє викладали в школі села Стайки під Києвом. Євген Романович виступав на мітингах, у різних аудиторіях з палкими промовами та бойовими віршами. Був членом редколегії журналу Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих «Зона». Власним коштом видав дві збірки віршів. Ми познайомилися у 1992 р., листувалися. Невисокий, худорлявий, енергійний з теплими променистими очима Євген Чередниченко подарував мені збірник «З того світу». Останнє його слово: «Будьмо!»
11 січня 1994 р у м Київ на 80-му році упокоївся Євген Романович. Похований на Байковому цвинтарі в Києві. На його пам’ятнику вибиті слова:
Такої світ не знав тюрми,
Не знав такого ще розбою,
А ми лишалися людьми,
А ми лишалися собою!..
