29 січня 1943 р. початок Ворошиловоградської наступальної операції Південно-Західного фронту, внаслідок якої до 18 лютого було звільнено північну частину Донбасу від німецьких окупантів.
«Німецькі таблички замінили російськими,» – гірко сказав лейтенант Євген Романович Чередниченко і за цю фразу наступного дня, на свій день народження був арештований і 13 років карався у концтаборах.
Народився 30 січня 1914 року у Фастові (тепер місто Київської області) у баготодітній родині. Прадід Євгена був лірником, від нього та від матері Євген успадкував любов до пісні. Жив як усі: бігав до Фастівської семирічки № 9, захоплювався боротьбою, мріяв стати Піддубним. Із весни пропадав на річці Унаві. Навесні 1930 року дитинство урвалося і юності наче не було. Євген поїхав до старшого брата Володимира в місто Шахти, де напівголодний із одним вихідним працював шахтарем і закінчував гірничо-промислову школу.
1934 року вступив до Московського інституту фізичної культури. Студентом-третьокурсником виборов звання чемпіона Радянського Союзу з класичної боротьби. Мав добрі успіхи з гімнастики, акробатики, плавання та лиж. Закінчивши інститут, в 1938 році повернувся в Україну. Завідував кафедрою фізичної культури в Інституті харчової промисловості в Києві.
Слава чемпіона не врятувала від служби в армії, і війни від перших годин. Чередниченко вступив до ОУН, був призначений у Фастові районним провідником, працював під псевдом «Сталий». Підпільники розповсюджували листівки, спрямовані проти окупаційного режиму. Заготовляли продукти харчування для загону УПА під командою станичного ОУН Володимира Косовського поблизу Корнина на Житомирщині. У 1943 році під час відступу на Захід разом із іншими вояками потрапив у полон червоних. Робив спробу втекти. За «буржуазно-націоналістичну діяльність» та втечу засуджений ОСО до смертної кари. Через 33 доби її замінили на 15 років каторги.
Я каторжний, мамо, женуть на Сибір –
За нашу женуть Україну,
За те, що прозрів і до неї добрів
З дороги не збивсь в хуртовину.
Карався в режимному таборі управління «Речлаг» на Воркуті, працював на шахті № 5 комбінату «Воркутавугілля», з 1947 року — на шахті № 1 «Капітальна». Вірші складав переважно в пам’яті, деякі ховав. Добра половина з них назавжди залишилась у шахтах. Як обізнаного з медициною з часів навчання в інституті фізкультури, його призначили фельдшером. Тут він зустрівся з тяжко хворим на цингу В. Косовським, поклав його до лікарні і так урятував від загибелі. Згодом завдяки допомозі лікаря з Польщі Владислава Сарнота влаштував його санітаром.
За участь у підготовці повстання в таборі у 1953 році, його, як досвідченого і активного в’язня, відправили у Владимирську тюрму. Через рік його етапували до режимного табору управління «Озерлаг» у Сибіру.
Тепер не страшно помирати,
Іти на смерть в кривавий бій,
Трощити мури-каземати,
Під твій могутній правди спів.
У 1956 році звільнений. Викладав фізкультуру у Фастівській середній школі № 20 (нині № 10). Згодом працював у Київському інституті підвищення кваліфікації вчителів, у Міністерстві освіти України (всюди під наглядом КДБ).
4 вересня 1965 року разом з дружиною, вчителькою української мови і літератури Вірою Нечипорівною, вони були серед тих, хто на заклик Василя Стуса встав у кінотеатрі «Україна», протестуючи проти арештів української інтеліґенції. Багато разів його і дружину викликали на допити, їх неодноразово звільняли з роботи. У 1960-х роках обоє викладали в школі села Стайки під Києвом. Вели велику культурно-просвітницьку роботу.
У кінці 1980-х — на початку 1990-х років Чередниченки брали активну участь у багатьох національно-демократичних акціях. Євген Романович виступав на мітингах, у різних аудиторіях з палкими промовами та бойовими віршами. Був членом редколегії журналу Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих «Зона». Власним коштом видав дві збірки віршів. Ми познайомилися у 1992 р., листувалися. Невисокий, худорлявий, енергійний з теплими променистими очима Євген Чередниченко подарував мені збірник «З того світу». Останнє його слово: «Будьмо!» 
На його пам’ятнику вибиті слова:
Такої світ не знав тюрми,
Не знав такого ще розбою,
А ми лишалися людьми,
А ми лишалися собою!..
Залишити відповідь