“Могила праведника – скарб країни й благословення богів” (Софокл)
У Запоріжжі на вулиці Жуковського там, де нині другий корпус ЗНУ, із 1905 року діяло комерційне училище. Пишалися олександрівці: приміщення – одне з найкращих у Росії, викладачів знали не тільки в імперії, а за кордоном. Першим директором закладу було обрано Івана Яковича Акинфієва – видатного педагога та ботаніка. Він був на посту директора з 17 квітня 1905 року до 26 серпня 1911 року. Коли Іван Якович за станом здоров`я залишив училище, директором обрали Дмитра Сигаревича.
Народився Дмитро Сигаревич 29 липня 1868 р. у місті Заслав на Волині. Батько – ополячений шляхтич, штабс-офіцер у відставці, працював фінансовим урядовцем. Митя зростав серед щедрої природи й рідної культури. Коли Дмитрик мав одинадцять років, тато одержав посаду в державному банку й родина переїхала до Одеси. Вже в Одесі у 1882 р. в сім’ї народився брат Дмитра Володимир.
Хлопчина почав навчання у третій гімназії, очолив український гурток. У гімназії познайомився з вчителем історії Леонідом Анастасійовичем Смоленським. Згодом сталося лихо: в 1894 р. помер батько Сигаревича. Дмитро зробив усе, щоб замінити молодшому братові батька та вчителя. Самому ж Дмитрові найближчою людиною став учитель Смоленський.
Свої університети Сигаревич розпочав на правничому факультеті, потім перевівся на слов’яно-російське відділення історико-філологічного факультету Новоросійського університету в Одесі. Разом із ним училися сини Смоленського: Леонід та Ілля, що збизило вчителя з учнем. Полонили студента Сигаревича експромтні, повні тонкого сарказму лекції професора Олексія Маркевича, згодом учень і викладач подружилися, разом досліджували український фольклор, історію (з’явилося псевдо у Сигаревича – Дм. Корнич). Із 1893 року Дмитро Дмитрович увійшов до Одеської Громади, став членом Братства тарасівців. Протягом багатьох літ здійснював зв`язки з Галичиною, часто їздив за українськими книгами та газетами, нелегально їх переправляючи. На вул. Пастера, 40 (колишня Херсонська) зберігся будинок, де він жив неподалік від квартир двох провідників українського національного руху І. Луценка та С. Шелухина.
У 1897 р. Дмитро одружився з німкенею Ганною Генріхсен, донькою відомого одеського лікаря та науковця Карла Генріхсена (1838 – 1898). Хоч подружжя мало дітей, проте це не заважало їм займатися справами громади. Мало того, до Одеси повернувся молодший брат Д. Сигаревича лікар, який разом із дружиною Іреною прихопилися до громадської роботи. Громадівці найчастіше збиралися у квартирі Л. Смоленського на Старопортофранківській вулиці.
Сигаревича – людину твердої волі, кипучої енергії й темпераменту – міська дума обрала директором сирітського будинку. З того часу у приміщенні сиротинця мали постійну конспіративну квартиру нелегали: тут збиралися студенти з різних міст, проходили зібрання Старої Громади. 1903 року Сигаревич запросив із Чернігівщини до Одеси відомого кобзаря Терентія Пархоменка, перед виступами якого звучало сильне, талановите слово самого Дмитра Дмитровича. Сигаревич постійно виступав у «Просвіті», в університеті з лекціями з літератури та історії. 1905 року Дмитру Дмитровичу удалося зібрати засідання, присвячене питанням шкільної реформи та місцю української мови в школі. Цього ж року Сигаревич організував у приміщенні університету читання публічних лекцій з українознавства. 23 листопада він зібрав мітинг і виголосив промову «Відродження України», яку надрукувала місцева преса.
У листопаді 1906 р. у квартирі Д. Сигаревича відбувся обшук. Безрезультатний, але змусив родину Сигаревича залишити Одесу й податись на Катеринославщину: у Кам’янське (Дніпродзержинськ) першим директором приватної кам’янської чоловічої гімназії. Разом із Дмитром викладала його дружина.
У 1909 році Д. Сигаревич переїхав до м. Олександрівська (Запоріжжя) на посаду інспектора комерційного училища імені статс-секретаря графа С. Ю. Вітте, у 1911 – 1914 рр. – директор цього закладу.
В Олександрівському народному домі, в бібліотеці, на сімейно-педагогічному гуртку м. Олександрівська, ювілеях місцевих діячів і загальновідомих письменників Сигаревич читав лекції з історії.
Невисокий, міцний, сухий Дмитро Дмитрович був безконфліктною людиною, мав талант організатора. Він зумів згуртувати українців Олександрівська в єдину громаду: збиралися спочатку у Дмитра Дмитровича на квартирі, потім у приміщенні училища. Пізніше об`єднання вилилося у філію Товариства Українських поступовців. У 1912 р. члени ТУП провели в Олександрівську у приміщенні комерційного училища підпільний порайонний український з’їзд Катеринославщини. Про зустрічі з Дмитром Сигаревичем у Олександрівську згадували Дніпрова Чайка, Дмитро Дорошенко.
Добре знайомий із Дмитром Яворницьким, Дмитром Дорошенком та Яковом Новицьким Д. Сигаревич захопився козакознавством. Разом з етнографом Яковом Новицьким він відвідав місця Чортомлицької Січі, планував подорож на місця Берестейської битви, готував статтю з описанням своїх мандрівок. У комерційному училищі він заснував історичний учнівський гурток, розкопував з учнями стародавні кургани, доглядали за могилою кошового Задунайської Січі Осипа Гладкого, збирали матеріали про козацтво.
Д. Сигаревич – автор нарисів про українську народну творчість, зокрема про думи. У 1910 році видав брошуру «Тридцатилетие педагогической, общественной и литературной деятельности директора Александровского Городского коммерческого училища И. Я. Акинфиева».
Вів відділ «Місцева хроніка» в журналі «По морю и суше».
На злеті творчості 23 березня 1914 р. життя 46-річного Дмитра Сигаревича обірвалося від сухот.
25 березня 1914 р. Д. Сигаревича поховали під кам’яним хрестом запорізьких козаків недалеко від від могили О. Гладкого на дворянському Пилипівському цвинтарі м. Олександрівська напроти комерційного училища.
