19 червня 1938 року в Черкасах народилася Валентина Попелюх. Батько Василь Карпович мав церковно-приходську освіту, був добрим і мудрим чоловіком, майстром на всі руки. Мама, Ольга Григорівна, любила театр, молодою пробувала свої сили в робітничо-селянському театрі Черкас. От тільки прізвище вони мали неправильне, бо кількох століть у Черкасах славився рід виготовленням найкращих барил, бодень, ваганів, діжок, масничок, шапликів. Мали б бути Бондарями, Бондаренками. Та Бог з ним, із прізвищем, це ж не горе. Горем стала німецько-російська війна, евакуація в Уфу. По дорозі родина на баржі перепливала Волгу, у цей час німецька бомба впала на мішок з піском поруч з маленькою Валею. Потім повоєнне дитинство, школа. А далі на свій хліб. Валя пішла працювати в конструкторське бюро Київського механічного заводу імені О.К. Антонова, де пропрацювала більше 50 років. Конструювала літаки, училася на заочному. Жила у Святошині. Василь жив поруч, в Академмістечку, у гуртожитку. Приїхав навчатися в аспірантурі. Познайомилися. Зустрічалися майже рік: ходили на спортивний майданчик, грали у бадмінтон. Дівчина не знала, що її парубок поет. Він читав їй вірші Пастернака, Рільке; значно пізніше Василь дав читати свої статті. Читав присвячені їй вірші.
Сьогодні – неділя,
і раз на тиждень
можна признатися собі,
що набридли дисертаційні розділи,
що набридли однаково добрі книги,
набрид розфасований на одеській фабриці цейлонський чай.
Раз на тиждень приємно побути поруч дівчини, яку ти любиш по-особливому:
Заклинаю, немов клинок!
Тільки скажи «люблю».
Одне-єдине, кругле, вологе соковите,
як плід біля вишневої кісточки,
червоне слово.
«Попелюшка, ластівочка, Вальочок» панна Валя сказала те єдине слово, вони вирішили одружилися, але кадете було проти. У контору викликали батька Валентини, провели «профілактичну бесіду» (звісно російською!), на що Василь Карпович відповів теж російською: «А если это судьба?»
От і стала Валя вірним другом, надійним плечем чоловіка. 7 років вони прожили разом, 12 років тривала розлука, і ще 37 років минуло після Василевої смерті. У житті Валентина залишалася скромною, не публічною особою, як Льоля Світлична, дружина Івана; як чоловік Алли Горської – Віктор Зарецький.
У вересні 1965-го все різко змінилося. Кінотеатр «Україна», прем’єра фільму «Тіні забутих предків», виступ Дзюби, Чорновола, Стуса проти тиранії. І її коханий аспірант без роботи, влаштовується кочегаром, різноробочим. Валентина відчувала, що на роботі відбулися різкі зміни: всі ставилися до неї дуже підозріло.
У 1966-му народився хворобливий Дмитрик. «Дмитрик луками мчить, наче кров горлом біжить,» – писав Василь. Валя працювала, виховувала сина, утримувала родину.
Настав хватальний 1972-ий, мертвою хваткою схопили Василя Стуса. Вони були одружені 20 років, з них лише 7 років жили разом, решту часу Василь Семенович карався в таборах. Їхнє кохання стало епістолярним.
«Ми з Тобою, Валю, вже в історії – тож будьмо гідні місії своєї. Я – як непокірний протестант проти зла, Ти – як жалібниця Ярославна. Тільки не плач і не показуй на людях своєї біди. Тримай голівку свою повище, бо Ти – молодця моя, славна моя, безсмертна моя. Бо Тобою напоєно десятки моїх віршів, які, дасть Біг, переживуть і нас із Тобою», – звірявся Василь Стус дружині.
У 1973 році до її дня народження Стус написав з ув’язнення вірш з фрагментів текстів улюбленого Рільке:
«Я люблю так глибоко, так високо,
так неосяжно,
як (наскільки) моя душа сліпо багата,
коли вона своє буття відчуває і вічність.
…І якщо є Бог,
хочу тебе більше любити після смерті».
Василь Семенович писав до Валентини: «І я ще колись візьму тебе за підборіддя і скажу Вертерові слова: «Така вже моя доля – прикрити тих, кому я мусів би дарувати радість».
«Вальочку, люба! Це я гладжу Тебе по голівці… дасть Біг, вліті, може, я Тебе заберу до себе — посаджу Тебе на дзиглику — і буду милуватися, берегти, аби й порошинка на Тебе не впала. А Ти примірятимеш золоті черевички, які я Тобі куплю (бо ж буду багатий: гірник — шукач золота)…». Із листа до дружини від 8 березня 1977.
Як його не стало – світ змінився. Одразу прийшла самотність…
19 листопада 1989 року тіло Василя Стуса перепоховали на Байковому цвинтарі.
Валентина Попелюх працювала інженером на авіабудівельному заводі Антонова. Син Дмитро – письменник, літературознавець, директор Національного музею Тараса Шевченка у Києві. У 1991 р. разом із сином Дмитром Валентина передала більшість рукописів свого чоловіка до Інституту літератури ім. Шевченка.
25 березня 2022 року у селі під Києвом тривали бої, вибухи рвали мир… А на руках сина Дмитра від тяжкої хвороби померла 83-річна Валентина Василівна Попелюх, дружина Василя Стуса. Її поховали під Києвом у селі Дмитрівка 26 березня під завивання мін, гарчання танків і БТР.
Залишити відповідь