Дарія Ребет

26 лютого 1913 р. у Кіцмані на Буковині прийшла на світ Даринка Цісик. Згодом у Цісиків народився ще син Олег.
Батько Омелян (18.03.1887–7.06.1970) був сином греко-католицького священика, декана Костянтина Цісика, засновника «Просвіти» в селах сучасних Городенківського та Коломийського районів Івано-Франківської області, де був парохом. Батько здобував освіту у гімназії та університеті Чернівців. Філолог, учень Степана Смаль-Стоцького та Василя Сімовича, дуже добре володів німецькою мовою, досліджував писемну спадщину Тараса Шевченка, автор книги «Політичні твори Шевченка».
Мати Олена (Леся) походила з родини православного священика Єротея Федоровича (1840–1907) – співзасновника товариства “народний дім”, переконаного українофіла, який захоплювався творчістю Тараса Шевченка і брав участь у його похованні в Каневі. Товаришував з Ольгою Кобилянською, у його домі бувала Леся Українка. Рід матері походив від козацького полковника Федоровича при війську Б. Хмельницького.
Олена Федорович мала братів та сестру, які працювали гімназійними вчителями, тому в родинному колі панувала завжди культурно-творча атмосфера.
Перші 6 років життя Дарії минули в Кіцмані, старша за брата Дарка мала сильний характер, домагалася, щоб її було зверху. Дівчинка вчилася грати на скрипці. У 1919 р. батьки мусили перебратися до Коломиї. «Після арешту батька румунами та видворення цілої групи української інтелігенції з Буковини, в Коломиї пройшли дальші роки мого дитинства, – писала в автобіографії Дарія Ребет. – Початкова наука у «Рідній школі» та незабутній вплив ідейних вчителів, а далі перші кроки у «Пласті» були благодійним збагаченням мого життєвого старту». Батько Омелян Цісик був учителем-українофілом, тому постійно перебував під наглядом польської влади. У 1923 році його перевели з української Коломиї до міста Ніська, розташованого вглибині Польщі. Для маленької Дарки це стало справжнім шоком, вона довго не могла зрозуміти, чому батько має їхати до іншого міста, а вона з матір’ю та меншим братом залишаються в Коломиї.
З часом родина осіла у Стрию, де Омелян Цісик працював учителем, а згодом очолив чоловічу гімназію. Дарія, яка раніше відвідувала українську школу, мусила вчитися у польській жіночій гімназії. Дарія писала: «Це для мене була страшна розпука за українською школою, за українськими товаришками». Гімназисткою вона вступила до 8-го пластового куреня імені Княгині Ольги.
У 15 років дівчина без роздумів вступила до таємної (підпільної) Української військової організації (УВО). Чому? «Соня запропонувала, чи я би хотіла, окрім «Пласту», ще десь бути, в якійсь такій організації, що є дуже патріотична і що якої завдання є дуже серйозніші, як «Пласту», але про то не можна говорити батькам». Організація була без права виходу, тому при вступі до УВО вона не склала присяги і їй за звичаєм не вручили пістолета, але всі вимоги організації молода членкиня виконувала сумлінно та потай від батьків. Першими завданнями були студіювання націоналістичної літератури та поширення серед знайомих нелегального журналу УВО «Сурма». «З читання націоналістичної літератури почалася перша брехня і обман батьків», – згадувала Дарія. Крім того дівчина вирішила осилити книгу «Історія України-Руси» Михайла Грушевського.
Із створенням Організації Українських Націоналістів (ОУН) Дарія Ребет увійшла до нової структури. У 1929-1932 рр. керувала повітовою референтурою Юнацтва ОУН. Своєю заповзятливістю та сміливістю досить швидко здобула авторитет серед товаришів. У списках членів ОУН Стрийського повіту за 1932 рік навпроти її прізвища є коротенький опис зовнішності: «ріст – середній; обличчя – подовгувате; очі темно-бронзові; уста – середні; губи – тонкі; ніс – середній, вузький; волосся – темний блонд».
У 1931 р. Дарія закінчила гімназію, вступила на юридичне відділення Львівського університету, але не надовго – за належність до ОУН польська влада усунула Дарію з навчального закладу. Відтак вона вступила до Люблінського католицького університету й отримала ступінь магістра права.
Після 1932 року Дарію призначили повітовим провідником ОУН Стрийщини та жіночим референтом окружної екзекутиви. Цього ж року Дарію вперше ув’язнили за підозрою допомоги легендарним бойовикам Д.Данилишину та В.Біласу. «Але поліційні маніпуляції були настільки хиткі, а «леґенда» про мої контакти з деякими людьми була так підбудована, що за несповна три місяці я опинилася «на волі», – згадувала вона. Другий двотижневий арешт відбувся після вбивства міністра Пєрацького.
У цей період Дарія Цісик познайомилася з Левом Ребетом. Молоді люди покохалися. Але Ребет був членом проводу ОУН, тому, коли після вбивства Євгена Коновальця в Проводі Українських Націоналістів почалася боротьба за портфелі, конкурента Лева Ребета усунули – звинуватили у шпигунстві. На той час він очолював Крайову екзекутиву ОУН, тому 7 лютого 1939 року передав посаду крайового провідника Мирославові Трушу. Той же Труш запропонував Дарії увійти до Екзекутиви, на що дівчина відповіла: «Пане Труш, то мій наречений, і до нього немає довір’я, бо він може бути польський агент, а я, його наречена, вже ні?». І відхилила пропозицію.
У березні 1939 р. Дарія втретє арештувалася польською поліцією. Спочатку ув’язнення відбувала у львівській в’язниці на Лонцького. То був час нелюдських катувань. Від 12 до 26 травня шість поліцаїв вели допит Дарії, позбавляючи дівчину сну. Це було 14 діб з половиною. В основному в’язні від цього божеволіли, обмовляли самі себе… Їй єдиній із арештованого жіноцтва ОУН удалося витримати і не зламатися. Серед чоловіків в ОУН таким рекордсменом був Ярослав Гайвас, який витримав 21 добу. З Лонцького її перевели до Бригідок і посадили до окремого жіночого відділу, де трималися кримінальні елементи. 19 вересня 1939 року, після обіду Дарію звільнили з в’язниці.
Після звільнення Дарія зустрілася з Левом Ребетом, подалися до рідних за порадою. Вирішили, що залишатися у Галичині небезпечно, бо їх з Ребетом документи залишилися в архівах львівської поліції. Кордон перейшли неподалік від Сянока. Пожили в родичів Лева, а потім перебралися до Кракова, де винаймали маленьку квартиру. Дарія влаштувалась у крамницю одягу обліковцем і зимою 1940 р. одружилася з Ребетом. У вересні 1941 р. гестапівці заарештували чоловіка, впродовж війни він перебував у концтаборі Аушвіц.
Не оминув арешт і вагітну Дарію. «Ув’язнена німцями і в голоді, недугах, бруді, з паразитами та в нелюдській брутальності адміністрації пізнала жахливі умови німецької тюрми на вул. Лонцького. – згадувала Дарія. – Опісля була переведена до в’язниці Монтелюпи у Кракові». З цього часу жінка знемагала від жахливого сну: їй снилося новонароджене дитя, її первісток був без рук, без ніг.
Після звільнення Дарія мешкала у батька, директора української гімназії в Криниці. У січні 1942 року повернулася до Галичини і знову зайнялася організаційними справами ОУН. 30 березня 1942 р на Перемищині народила сина Андрія. Кілька місяців біля синочка – і головою поринула в справи референтури пропаганди Проводу ОУН. Андрійка виховували родичі, згодом у захоронці Якторівського монастиря під опікою Олени Вітер. «Я ріс і без мами, і без тата. Не знав, хто вони, й прізвища свого не знав, лише ім’я – Андрій. У 1944 році за наказом Романа Шухевича нас із мамою переправили на захід, до Братислави, а батька тоді випустили з Освенціма. Ось у Братиславі він мене вперше й побачив. Мені було два роки», – згадував Андрій.
Сина Лев Ребет побачив у Братиславі, і той довго називав його «вуйко Тато». Наприкінці 1944-го у Відні після трирічної розлуки зустрілися Дарія та Лев. Коли радянські війська окупували Відень, почали виловлювати «ворогів», родині Ребетів довелося ховатися по підвалах, аби не потрапити до рук СМЕРШу. «Лев часто ходив по смітниках, шукаючи їжі для родини. А коли не знаходив нічого, то йшов до міста міняти останній одяг на харчі. Бувало так, що за блузку чи светр вдавалося виторгувати лише дві морквини,» – писав Микола Посівнич.
Ребети вирішили переміститися на територію, контрольовану західними союзниками. Але під час переїзду в зону майбутньої американської окупації потрапили під бомбардування і лише дивом врятували свої життя. При цьому Дарія отримала осколкове поранення голови, а маленькому Андрійку осколок пошкодив колінну чашку. Вилазка не вдалася, хоча втікачі мали квитки на потяг до Інсбруку. Несподівано малий Андрій захворів на запалення легенів, батьки думали, що він уже не виживе. Нарешті удалося купити за хабар документи, вони зуміли виїхати до Інсбруку, де існувала сильна група ОУН (р). Згодом родина переїхала до Мюнхена, де життя налагодилося. 27 вересня 1951 р Дарія народила чоловікові доньку Оксану.
Дітей подружжя виховувало в українських традиціях: українська мова вдома, німецька школа, але обов’язкова українська суботня школа, українська церква, пласт. Та часом у міцній родині Ребетів вибухав вулкан: Дарка була безапеляційною у політичних суперечках. Вона доводила своє, притишуючи чоловіка, часом над головами літали тарілки.
У грудні 1956 року відбувся розкол в ОУН(р), Дарія (разом з Левом) пристала на позиції ОУН(з) і була обрана до складу Політичної ради нової організації. Після загибелі Льва Ребета довелося жити в скруті, але Дарія впоралася з проблемами, «підняла на ноги» своїх дітей, із 1979 р очолила Політраду ОУН (з) і перебувала на цій посаді до червня 1991 року.
Дарія Ребет (псевдо в ОУН Вільшинська) – членкиня редколегій часописів «Сучасна Україна», «Сучасність» та «Український самостійник», видала збірку статей про Об’єднання Українських Жінок у Німеччині (1980), автор праць присвячених ідеології ОУН.
5 січня 1992 року в Мюнхені на 78 році життя померла Дарія Ребет (дівоче Цісик), правник, публіцистка, дружина Лева Ребета.