– А от глянь, – нападають на мене Хомівна, – ти пишеш, що Тадей Рильський ніс на своїх раменах домовину Шевченка. Ну, ніс. Ну, і що?
– Сонечко, схаменися. От прочитає людина це речення, хтось пошукає етимологію слова «рамена», інший перегляне інфу про перепоховання Шевченка. Знайде прізвища тих, хто ніс Тараса до вічної домівки, зверне увагу на символізм дрібниць і зрозуміє знакові слова Ладі Могилянської:
…Із півночі везли байдужий труп
У чорнім гробі до степів широких.
Аби землі віддати їй належне
На березі ревучого Дніпра…
І що в тім знакового? – не розуміють Хомівна.
-Як що? Це ж ланцюг символів, за допомогою яких «байдужий труп», привезений із Московії, землі українці «віддали їй належне» – освятили Шевченка на гетьмана, пророка України; зробили все, що канонізувати Тараса, як святого.
– Не пойнЯв… Як це? Хто освятив? Мо’ поясниш мені як дебілу?
– Добре, вмикай голову і потихеньку думай… Еліта нації детально продумала символізм таїнства рукопокладання (хіротонію) Шевченка. Цей обряд називається таїнством рукопокладання (Оrdinatio, від латинського оrdо (стан). Оrdinatio означає «уведення в стан (оrdо)», цей акт таїнства уділяє дар Святого Духа, який дозволяє виконувати «святу владу», місію. Лише охрещений чоловік (чоловічої статі) правочинно приймає свячення. Важлива неодруженість.
– Угу, зі школи пам’ятаю. Тараса ховали як парубка: перед труною йшли дівчата у вінках і стрічках, вишиваних сорочках і голосили… – вставляє сусідка.
– А тепер кілька чисел. 10 березня 1861 р. (26 лютого) упокоївся Тарас Григорович. Поховали його 12 березня на Смоленському цвинтарі. Зверни увагу на нюанс. Труна була дубова, оббита срібною парчею, у головах кришки на срібній дошці написано: «Украинский поэт Тарас Григорьевич Шевченко 1861 февраля 26 д.». Дубову труну положили у свинцеву, сподіваючись, що його повезуть в Україну. На похороні Т. Шевченка були нащадки гетьмана Кирила Розумовського – брати Жемчужникови. 58 днів прах Т. Г. Шевченка знаходився в Петербурзі. 8 травня 1861 року домовину викопали. Домовину Панько Куліш покрив червоною китайкою — «заслугою козацькою», і жалобна процесія рушила через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею перевезли до Москви. I рушила вона через всю Росію з півночі на південь: де потягом, де кіньми, де пароплавом, а де i просто на руках. Шлях через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бровари до Києва й Канева тривав 14 дiб. Всюди натовпи українців, нащадки козацьких родів; княжна Варвара Рєпніна увінчала прах терновим вінцем. Панахиди (інколи 2-3 за день). Так українці освячували Шевченка на Батька нації.
Нарешті, Канівський Успенський собор, збудований 1144 року, на 3 роки раніше, ніж перша згадка про Москву, старіший за Нотр-Дам, Кельнський. В Україні такі ж древні храми: Софія Київська, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Успенський собор Єлецького монастиря, церква Параскеви П`ятницької в Чернігові, Василівська церква Овруча. 22 травня, після відслуженої панахиди, «Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», — згадував Григорій Честахівський. «Остання дорога Кобзаря» – це 14 кілометрів від Успенського собору, де відспівували поета у 1861-му, далі Серп’яжним шляхом (яким побратими везли викрадений прах Івана Підкови Серп’яга) та до верхівки Чернечої гори.
– Слухай, а чому гора Чернеча? Який монах (чернець) там похований?
– Ой, сусідонько, це ж офіційні землі Козацької республіки із столицею у Трахтемирові, там був старий козацький монастир, старий козацький цвинтар (у ньому був ченцем Юрась Хмельниченко) і могили трьох гетьманів Івана Підкови – Серп’яги, Якова Шаха та Самійла Кішки на Чернечій горі.
-https://uahistory.com/topics/events/11399
– На гору несли тіло пророка на своїх раменах члени «Старої Громади»: нащадки князя Володимира (Михайло Старицький), Гедиміна (Тадей Рильський), нащадки гетьманів, козацьких полковників (Микола Лисенко, Віктор Забіла, Михайло Максимович, Павло Житецький), передаючи Шевченку благость своїх родів, наділяючи його незмивною печаттю таїнства і особливою благодаттю.
– О сьомій вечора Батько нації упокоївся на Вкраїні милій. На Тарасовій могилі постав дубовий хрест.
– Слухай, що ти там казала про свинцеву домовину? – не вгавала Хомівна.
– Бачиш, громадівці врахували все необхідне для канонізації Шевченка. А її умовою є нетлінність померлого. На жаль, радянці й тут нагидили. У 1939 році потурбували володаря Чернечої гори. Відкрили першу основну домовину, побачили металевий ящик, а в ньому труну з вічком, на якому лежав засохлий віночок… Пізніше жінка, що була в цій комісії, згадувала, що Шевченко лежав, як живий. Присутні перелякалися, бо після 78 років гадали побачити останки. Коли на обличчя поета потрапило повітря, воно в ту ж мить почало просідати…
От ти почала з Тадея Рильського, а я хочу завершити згадкою про Максима Тадейовича. Поставили українці Батькові дубового хреста, запросили дозвіл на чавунний хрест… У вірші «На роковини Шевченку» Старицький писав:
За Каневом, на горах, аж на чолі,
Де унизу Дніпро щось гомонить, —
Могила єсть. Її дощі поволі
Розмили вкрай: дубовий хрест лежить;
Лише через 23 роки після смерті поета на Тарасовій горі дозволили встановити монументальний чавунний пам’ятник-хрест. У липні 1884 р. на кошти Василя Тарновського-молодшого та кошти членів Старої Громади, встановлено чавунний пам’ятник-хрест за проєктом архітектора Віктора Сичугова (висота більше шести метрів, вага понад 250 пудів). Через 39 років 1 липня 1923 р. хреста зняли та відкрили погруддя на могилі Шевченка. Хрест вирішили відвезти на переплавку, від чого його врятував Максим Рильський.
