Ґранчак

І куди дітися від друзів-алкоголіків? Нікуди! Вийду з під’їзду – а вони припарковані по всіх усюдах, ведеть специфічні розмови.
– Сідай біля нас, Володимирівно! Стаканчик дати?
– Що ж ви хлопці до назви тари такі байдужі! Адже від того, як її назвати, залежало скільки грамів наливати.
– Ага, стакан – це двісті грам? Правильно?
– Вірно, склянка – це двісті грам, ґранчак – склянка з 16 гранями на 250 грамів. Перші ґранчаки ручної роботи відомі з давніх-давен, машинної роботи – з 1914 року. 11 вересня 1943 року на скляному заводі у м. Гусь-Хрустальний здійснили випуск ґранчаків для їдалень та масового використання дизайну Віри Мухіної.
– Віра Мухіна? Це та, що баба з мужиком на «Мосфільмі»?
– Можна й так сказати. Вона автор монумента «Робітник і колгоспниця», також пивного кухля.
– А чому 16 граней?
– Бачиш, радянці всьому надавали політичних значень. У ті часи було 16 радянських республік, тому 16 граней.
– Та ну, 15 республік було.
– Бачите, 31 березня 1940 р. до Карельської АРСР приєднали захоплені в ході радянсько-фінської війни фінські території і назвали нову радянську республіку Карело-фінською РСР (проіснувала в цьому статусі до 1956 року, нині республіка Карелія у складі РФ). З 1956 р. СРСР складався з 15 республік.
– А як називається ємність удвічі менша за склянку? На сто грамів!
– Здаємося….
– Та назва ж сама підказує: сто грам – стопка. Усі інші – шкалик, осьмушка, чарка – на 75 гр.
– Ет, даремно ти, Володимирівно, не п’єш. Ти б у нас стільки б горілки виграла…