Петро Лещенко

Якось я здуру (молоде й зелене!) врізала батькові межи очі: « На яких дурних піснях Ви нас виховували? «Чубчик кучерявий»? Кабацький Лещенко для Вас був поетом, співаком! Це ж відстій: «У самавара я і мая Маша», «Дунья, люблю твайі бліни». Це ж треш!
– Ех, ти, – знітився тато, – та тоді ж за пісні українців відправляли на ведмеді… Війна, у нас німецькі таблички поміняли на російські; знову зазвучало: «Я тібє русскім язиком ґаварью! Ти чьто, русскава ні панімаєш?» Українці для окупантів були «чьто, мєлачь пузатайя». Лещенко ж міг собі дозволити співати наче па-рашенськи, але з такою ґоноровою українською вимовою! А його «Чубчик» ми сприймали, як наказ не опускати донизу прапори: «Эх, да развевайся, чубчик, по ветру!»
Згадалося це мені у дні Петра Лещенка (3 липня 1898 р. народився, 16-го липня 1954 р. помер); зібрала я плітки-чутки і постав такий образ…
Ніхто з чоловіків не відважився узяти на себе відповідальність за появу на світ хлопчика у селянки Марії: сама народила, сама й охрестила, дала Петрусеві прізвище та ім’я по батькові діда (її тата) – Петро Костянтинович Лещенко. А, щоб не тицяв пальцем кожний, молода мати забрала немовля й подалася з села Ісаєве (Одещина) до Кишинева. Винайняла хібарку край міста, хапалася за будь-яку роботу (прала, воду носила, прибирала), щоб хоч трохи на ноги стати. Та не з її щастям: впала роботяща покритка в око фельдфебелю Олексію Алфімова. Одружилися, народили двох дівчаток. Вітчим забирав у дружини зароблене й пропивав. Петрусь змалку мав за ласощі шмат хліба з цибулиною, навчився відчайдушно вступати в бійки.
Мав Петро легкий голос, душевно співав пісень у церковному хорі, на паперті, у кінотеатрах перед сеансами, у ресторанах. Якось у нападі доброти вітчим подарував Петрові гітару. Почав хлопчина пропадати у циганському таборі: там конокради годували, навчили грати на гітарі, там закохався, став мужчиною.
Та довелося заспівати: «Прощай, мой табор!» і піти до Кишинівської школи прапорщиків, звідки достроково потрапив до діючої армії. Воював у 7-му Донському козацькому полку до листопада 1916 р. Вступив до Київської піхотної школи, закінчив у березні 1917 р., отримав звання прапорщика. У серпні 1917-го був важко поранений, контужений, потрапив у шпиталь до Кишинева.
Після війни змінилися кордони, а оскільки Петро жив у Кишиневі, то механічно став румунським громадянином. Заробляв танцями між сеансами у кінотеатрах. З 1923 року навчався в балетній школі в Парижі у класі колишньої балерини Маріїнського театру В. Трефілової. Там познайомився з танцівницею Зінаїдою (Жаннет) Закіт (дочка багатого комерсанта з Риги). Чорнявий, худорлявий чоловік і тендітна білявка створили танцювальний дует «Петрушка і Розітта». Зрідка, коли партнерка переодягалася, Лещенко співав. Коли ж Зіночка була дуже вагітною, Лещенко давав сольні концерти. Знайшовся їм син, якого батько назвав Ігорем. Далі – лишили сина в Латвії, подалися на гастролі: Бейрут, Белград, Берлін, Лондон, Париж, Прага; пісні англійською, французькою, румунською. Співав шедеври, тому були повні зали. Лещенко почав записувати пісні у кращих студіях грамзапису Європи. Король романсів мав казкові гонорари. Його чаруючий тембр із українськими голосними любив мікрофон. Легко виконував душевні танго, циганський репертуар. У СРСР був заборонений, але дипломати, моряки провозили платівки, хоч за прослуховування могли отримати термін. От тільки з сином батько спілкувався через перекладача (Лещенко не знав латиської). Забрав Петро Ігоря з собою. У 1936 р. на головній вулиці Бухареста відкрив нічний клуб «Лещенко». Дубові столи, італійські люстри, срібло, ікра, дороге вино. На вогник посунули емігранти: «Я тоскую по родине». На його концерти приїздив румунський король, був Федір Шаляпін. Усі суворо виконували закон закладу: коли співав Лещенко, пити, розмовляти ніхто собі не дозволяв. Лещенко радів приходу Федора Івановича, влаштував пишну зустріч. Але наступного дня з’явилося інтерв’ю Шаляпіна, де йшлося про пластиночного співака, який гарно виконує дурненькі пісеньки. Тут сучасники зауважували, що голос Шаляпіна любили величезні зали, голос Лещенка тонув; а грамзапис був майже ідеальним у Лещенка і з хибами у Федора Івановича. https://www.youtube.com/watch?v=senhqnEApM0

Петро полюбив вранці довго спати, не відмовляти собі у сексуальних іграх. Мав короткий бурхливий романчик із подругою дружини Аллою Баяновою. Розумна Зіночка мала своє бачення: «Ну, не розлучатися ж через це?».
У Ризі відбулося знайомство з талановитим композитором Оскаром Строком, який писав твори для Петра.
Від 1941 р. Лещенка, як громадянина Румунії, мобілізували, але він відмовився брати зброю проти своїх. Заставили концертувати. У травні 1942 р. він приїхав у Одесу, де мав виступи російському драм театрі. І тут 19-річна студентка консерваторії Віра Білоусова вразила Лещенка піснею Табачника «Мама». Актор запросив Віру на концерт, посадив її в окрему ложу. Часто співав, звертаючись до неї:
«Студенточка! Вечерняя зоря! Любви волшебной вино»,
«Девочка, радость моя!».
Вам девятнадцать лет, у Вас своя дорога.
Вы можете смеяться и шутить.
А мне возврата нет, я пережил так много…
Після концерту вона зникла, але Петро знайшов її, прийшов до Віри.
Лещенко був зачарований. Домовився з першою дружиною, що залишає їй з сином усе майно.
19 корзин білих троянд отримала 19-річна Віра в день вінчання.
Влітку 1944 р. радянці увійшли до Румунії, відвідали ресторан «Лещенко», серед присутніх був Жуков. Втім зал не аплодував, бо був наказ: «Не дуже аплодуйте!». Згодом ресторан націоналізували. Та Лещенко домагався повернення в Україну. Пройшли роки, поки отримав дозвіл. Петро скликав друзів на прощальну вечерю і виголосив тост: “Друзі! Я щасливий, що повертаюсь на батьківщину! Моя мрія здійснилася. Я їду, але серце моє лишається з вами.”
Після цього 26 березня 1951 року у м. Брашові (Румунія) Лещенко відспівував першу частину концерту. Лунало «Давай простимся, пока возможно!», останньою була пісня «Чубчик».
В антракті його арештували за прямою вказівкою радянських спецслужб. Співак був ув’язнений у Бухаресті за звинуваченням у «співробітництві з окупантами», після завершення слідства відбував покарання на будівництві Дунайського каналу. Одиночна камера без вікон і дверей, сіно, параша. Сестра Петра Лещенка, Валентина, один раз бачила брата, коли конвой вів його рити канави. Петро теж бачив сестру і плакав…
Помер Петро Лещенко 16 липня 1954 р. у тюремній лікарні у Бухаресті від виразки шлунку.
Його дружину теж арештували “за зраду”, за шлюб із іноземцем. Привезли в Дніпропетровськ. Вирок – розстріл, потім замінили на двадцять пять років таборів. Після таборів Віра Лещенко їздила по Союзу з концертами, вийшла заміж.