30 квітня 1848 р. народилася Єфименко Олександра Яківна (Ставровська), російський і український історик, етнограф. Перша жінка-професор у царській Росії, яка мала ступінь російського доктора історії honoris causa,
Ця історія почалася у козацькому Токмаку, де 1835 року народився Петро Єфименко. За фахом історик, юрист, якого приворожила тема демонології. Зацікавленість україністикою відзначила поліція, коли прочитала підпис статті – Царедавенко. А далі: Петропавлівська фортеця, суд і – Архангельська губернія.
«Немає можливості боротися проти зросійщення України, буду українізовувати Росію,» – вирішив Єфименко. Він дослідив матеріал про перебування на Соловках останнього кошового отамана Запорізької Січі, уклав «Збірник народних юридичних звичаїв Архангельської області», низку праць про звичаєве право. У той час школи Росії училися за підручниками автора-засланця. Там, на Півночі, пісні Петра зачарували Сашеньку Ставровську. Вона з родини колишніх переселенців з України, дочка чиновника. Батько її рано помер і Олександра працювала домашньою учителькою, забезпечуючи всю свою сім’ю.
У 1870 році вони одружилися. За законами дружина політичного засланця не мала права займатися викладацькою діяльністю; тому основним джерелом прибутків родини Єфименків стали публікації в етнографічних та історичних журналах. Так з’явилися дослідження Олександри Єфименко, присвячені російській Півночі.
Пізніше вони жили під наглядом у Воронежі, потім була Самара, Чернігів, Харків. Петро Савович працював у Харківському поземельному банку. У Єфименків склалася Сім’я (7Я): до батьків додалося п’ятеро дітей. Жили скромно, але дружно.
Він не шкодував сил на ретельне збирання матеріалів народного побуту. Разом із Дмитром Багалієм заснували архів історії Лівобережної та Слобідської України. П. Єфименко опублікував найбільш ґрунтовну дореволюційну працю про Глухівську співацьку школу “Школа для навчання півчих”, а також “Останній писар війська Запорозького – Глоба”, “Рудні на Сіверщині”. Така напружена діяльність позначилася на здоров‘ї, загострилася епілепсія: непередбачені напади стали частими. Траплялося, він падав на вулиці, чужі люди приводили додому несвідомого чоловіка.
А пані Олександра зробила історію Малоросії одним із основних предметів своїх досліджень. Своїм учителем з історії України Єфименко вважала Б. В. Антоновича. Найважливіші публікації Олександри Єфименко з історії України — «Копні суди в Лівобережній Україні» (1888), «Архієрейський подарунок» (1888), «Дванадцять пунктів Вельямінова» (1889), «Бідування євреїв у Південній Русі XIX ст.» (1889), «Малоруське дворянство і його доля» (1891), «Нариси історії Правобережної України» (1894—1895). Робота Олександри Єфименко зайняла перше місце в конкурсі на кращий підручник з історії України (1896); Єфименко також написала «Елементарний підручник російської історії», який витримав два видання. Вивчала Єфименко і культуру України.
Активно виступала за присвоєння офіційного статусу українській мові.
Творчим успіхом О.Я.Єфименко виявилось видання в Петербурзі двотомного збірника «Южная Русь». Весь гонорар за збірник автор передала українцям — студентам вузів Москви та Петербурга.
У 1900-х роках Єфименків обсіли фінансові труднощі. Аби не втрачати платні Петра Єфименка в банку, пані Олександра домовилася з директором, що буде брати додому незроблене чоловіком. Вночі вона надолужувала роботу. Ледь зводили кінці: старі меблі, скрипучий диван (згадував Багалій), стара вовча шуба голови родини, але у їхній оселі було багато гостей, усім було зручно.
Та сталося нове горе: Ася і Тарас, які тішили батьків розумовими здібностями, виявили ознаки спадкової хвороби. 16-річна Ася (Олександра) віддавала їжу з дому убогим, жила серед жебраків; зрештою відмовилася від їжі й померла від виснаження. Після неї смерть забрала Віру, яку називали талановитою поетесою. Непокоїла доля молодших. Олександра Єфименко пережила смерть дочок, важко хворіє, але продовжує доглядати чоловіка. За таких умов 59-річну Олександру Яківну запросили на Бестужівські Вищі курси на посаду завідувача кафедри української та російської історії. Сім‘я переїхала до Петербурга, матеріальна скрута відступила, діти почали навчання. Тарас – у вищій спеціальній школі, найменша Тетянка – виявила унікальні поетичні здібності: друга Леся! Єфименко відкрила на Бестужівських курсах український гурток і бібліотеку.
Наступного року Петро Єфименко помер. Поховали Царедавенка в царській столиці.
Та життя продовжувалося. Тетянка видала свою першу збірочку “Жадібне серце”.
Олександра Яківна захопилася студіями української історії, брала активну участь у роботі історико-філологічного товариства при Харківському університеті. Написала “Історію України”, “Історію українського народу”, книгу “Южная Русь”. За ці праці у 1910 році Харківський університет надав Олександрі Єфименко, яка не мала вищої освіти, титул професора і ступінь доктора історії.
Коли настали державотворчі часи в Україні, родина повернулася до Харкова, де були їхні друзі Багалій, Сумцов. Олександра Яківна з єдиною дочкою, поетесою Срібного віку Тетяною, переїхала в село, де без світла, в холоді прожила майже рік. Газет майже не було, новини узнавали, підслуховуючи телефонні розмови.
Тяжко хвора письменниця невтомно працювала над своїм підручником «Українсько-московська історія для шкіл українських», якого так і не побачила у друкованому вигляді. Вона викладала в школі, вела інтенсивне листування з приводу створення підручника з історії України з редакцією журналу «Позашкільна освіта» і де написала свою останню працю, присвячену майбутньому України, — «Листи з хутора».
Хутір Любочка став останнім прихистком Єфименко. У ніч з 17 на 18 грудня 1918 р. Олександра і Тетяна були порубані шаблями бандитів, які увірвалися у їхній будинок.
Залишилися сини: Тарас Єфименко з дружиною Вірою та дочкою Анютою (їхня доля невідома); Петро Єфименко вижив, учень Хведора Вовка став доктором археології. директором Інституту археології АН України. Його син Сергій 1930 р. – видатний металург, чл.-кор.
Залишити відповідь