Микола Сом розповідав, що якось при дружині Микола Руденко прохопився: «У мене з Ліною був романчик». На що всезнаюча жінка відповіла: «Не романчик, а роман». Видно, вона знала, про що йдеться.
На свято Миколая 1920 року у шахтарському селі Юр’ївці на Луганщині родині Руденків було засіяно сином Миколою. І розпочалася дуже правильна за канонами кадровиків-соціалістів біографія: батько – шахтар, мати – поралася на городі й ростила трьох малих.
У хатині глиняній, мов у печері,.
Моє дитинство весело текло.
Босоніж взимку бігали за двері, –
Бо чоботів ні в кого не було
Шестилітнім хлопчик пережив страшну трагедію… «До хати внесли обгорілого до білих кісток батька. На шахті сталася пожежа батько кинувся рятувати друзів. Вони обгоріли, а він згорів.» З цього часу Миколка став сиротою, а сім’ю обступили невилазні злидні. Та горе у парі ходить і нещасних за собою водить… Під час дитячої бійки Миколці перебили зоровий нерв – і він осліп на ліве око, але він не комплексував.
Навчання в школі, перші поезії. Восьмикласником посів перше місце на Всеукраїнському літературному конкурсі серед школярів, що давало право вступу до Київського університету й стипендію в 150 рублів. Було й несподіване рішення таткових друзів на шахті Сутоган: вони прийняли школяра кандидатом у члени партії. Вступ до Київського університету і після місяця навчання – мобілізація до армії. Микола Данилович згадував: «Я потрапив до армії тільки тому, що схитрував на медичному огляді». Не міг юний комуніст ховатися за спини товаришів; усіх призовуть, а він сам із бабами буде. Служити довелося у Москві, серед «блакитних беретів» Берії в охороні дачі Сталіна. Від початку війни з Німеччиною рядовий Руденко атакував начальство рапортами з проханням відправити його на фронт. Але «дзержинці» на фронт не рвалися, тому його тихо вислали на курси політруків до Ново-Петергофа. Так Руденко опинився на передовій блокадного Ленінграда. 4 жовтня 1941 р. був тяжко поранений розривною кулею, яка роздробила кістки таза і хребта. Лікувався рік. Лікарі не сподівалися, що М.Руденко буде ходити: ІІ група інвалідності. Він напросився на фронт і служив до кінця війни інструктором пропаганди польового шпиталю. Війну капітан закінчив у Кенігсберзі, серед нагород орден Бойового Червоного прапора. Повернувся до Києва, хотів учитися, його влаштували на російську філологію, бо за роки війни Микола відвик від української мови. але висидіти лекцію здоров’я не дозволяло. Крім того вже мав, кого годувати: дружину, сина.
На фото М. Руденко з дружиною. 1947 р.
Поступив М.Руденко на службу редактором у видавництво «Радянський письменник» і присвятив себе поезії. «Хочеш зачарую ліс» http://www.pisni.org.ua/nrb/songsvideo/4263981.html
На тлі соціалістичного ширпотребу його твори засяяли. «Руденко вступав у літературу тоді, коли радянські літератори, з волі партії та особисто Сталіна, більше відрізнялися зачісками, убранням, іконостасами орденів, аніж творчим обличчям. Кажучи фігурально: тоді кожен, щоб не потрапити під ніж, мусив співати контратенором. Тож нема нічого дивного, що поетичний дебют Миколи Руденка не був яскравим: чей же в українській поезії протягом тридцятьох років не було яскравих дебютів», — писав І. Качуровський. Руденка благословили на пост секретаря письменницької парторганізації, підсунули крісло головного редактора журналу «Дніпро». Чого ще бажати?
Дочка «ворога народу», яка була «під гітлерівською окупацією», поступила в Київський педагогічний інститут ім. М.Горького (тепер педагогічний університет їм. М.Драгоманова), відвідувала літературну студію журналу «Дніпро», відкриті заходи у Спілці письменників, де стежки Ліни Костенко перетнулися з шляхом Миколи Руденка. Двоє красивих розумних людей: Ліна та Микола. Вона на десять років молодша – схожа на школярку, він – ас кохання. Погляди Ліни Костенко та Миколи Руденка вели «настільний теніс розмов» на «Ви», від чого «вогнем мовчання зайнялося», віртуозно відтворені у поезії «Пінг понг». Лаконічною психологічною новелою, в якій легко вгадується прототип – Микола Руденко, є поезія «У Храмах Кабінетної Нудьги». Уявляється зав’язка – юна героїня боїться звести очі на Миколу Даниловича:
Ти – Шіва. Ти – індуське божество.
Твої реальні образи двояться.
Боюсь на Тебе подивитись, бо
Таких очей не можна не бояться.
Душа шукає слів, як молитов.
Розвиток дій суто діловий «пінг понг»: про те, що за роки військової служби Руденко відвик від рідної мови, що тепер йому легше послуговуватися російською. Зі спогадів Миколи Сома знаємо, що Ліну Костенко називали «наша Ахматова», що вона писала російською та українською. М. Сом називає Руденка «хрещеним батьком» Ліни Василівни, за те, що умовив дівчину забути про білінгвізм і обрати рідну мову; що завдяки цим розмовам ми маємо велику українську поетесу.
Ми розмовляєм сухо недарма.
Такі чужі. А ти при всіх натомість
незримо обнімаєш чотирма
мою незриму світлу непритомність.
А очі ближніх – зведені курки,
і душі в нас беззахисні, як тири.
Повзе гадюка в чорний телефон.
Мигтять людей столикі дублікати.
А я стою. І це мій марафон –
самій від себе безвісти тікати.
Микола Руденко був одружений, мав дітей, тому у закоханої дівчини визріло відчайдушне рішення – «Не покличу щастя не моє», «Врятуй мене розлукою і віддаллю».
Прощай, прощай, чужа мені людино!
Ще не було ріднішого, як ти.
Оце і є той випадок єдиний,
Коли найбільша мужність – утекти.
В. Є. Панченко характеризує особливості інтимної лірики Ліни Костенко: «Бунт проти ерзац-почуттів, напівлюбові, лукавства й розрахунку. У цьому розумінні вони дещо «старомодні» – вірші Ліни Костенко про любов. У них не знайдете поширеної в модерній літературі сексуальної розкутості, еротичних екзальтацій, буйства плоті. Вони так само «старомодні», як і вічно молоді сонети Данте, Петрарки, Шекспіра, як пушкінське «Я помню чудное мгновенье», як Лесине «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти».
Закохана та кохана лірична героїня Костенко зусиллями розуму та волі зважилася на розрив першого бурхливого засліплення пристрастю. Пронизливий холод самоти, хоч акація світить духмяними квітами. Холодно душі, яка навіть подумки звертається до коханого на «Ви».
Як холодно! Акація цвіте.
Стоїть, як люстра, над сирим асфальтом.
Єдина мить – під небом на землі
отак побути наодинці з Вами!
Ви теж, мабуть, десь тихо ідете.
Страждання наше чисте і терпляче.
Як холодно!- Акація цвіте.
Як холодно! Душа за вами плаче.
У «буднях серця» їхні стежки перетиналися, але вони вже були на «Ви», як Ліна Василівна передбачала в поезії«Осінній день березами почавсь».
Ти прийдеш знов. Ми будемо на «ви».
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи,
Але про це не треба говорити.
Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити,
Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не будем говорити.
Ліна Костенко втекла від коханого, з педінституту імені М.Горького в Києві вона перевелася до Московського літературного інституту імені М. Горького (1952-1956 рр.), де зустріла лицаря, чиє кохання стало «тихим сяйвом» над її долею.
Згадалося Миколі, як йому ворожила мати: трьох дружин і четверо дітей будеш мати (так воно і сталося).
І треба ж було Руденкові піти проти О. Корнійчука, близького друга Берії? Справа в тім, що Руденко з дитинства любив роман Зінаїди Тулуб «Людолови». Письменниця написала листа з Казахстану, що після онкологічних операцій хворіє на бруцельоз; існує в страшних умовах. Руденко шукав, як допомогти З. Тулуб. Корнійчук сказав прямо: «Не лізьте не в свої справи! Що ви знаєте про цю б…! І вона хоче, щоб ми її, гадину, підтримували! Вона ж — ворог народу!».
Після цього довелося Руденкові піти на вільний хліб. Десять збірок поезій, романи «Вітер в обличчя», «Остання шабля», його фантастику читав увесь Союз. Та на перешкоді став Карл Маркс. Микола Руденко дослідив «Капітал» і знайшов помилки. «Відриватися від правовірного марксизму було дуже боляче для мене. Так боляче, ніби з тебе здирають шкуру», – зізнавався фронтовий політрук.
У 1974 році у московському самвидаві академік Сахаров надрукував роман Руденка «Енергія прогресу». Після чого письменника вигнали з КПРС, виключили зі СПУ. Сім’я Руденка розбита, ні машини, ні дачі. Працював сторожем у Конче-Заспі.
9 листопада 1976 року, на квартирі А.Д. Сахарова у Москві, Микола Руденко провів прес-конференцію для іноземних журналістів, бунтар оголосив про створення Української групи сприяння виконанню Ґельсінкських угод. Того ж вечора квартира Руденка на другому поверсі у Пущі-Водиці під Києвом була закидана цеглою. Нападники цілили в жінок: там була Оксана Мешко та Раїса Руденко. У світ пішла правдива інформація про порушення прав людини. Планета узнала більше ста імен політв’язнів. 23-24 грудня 1976 року у М.Руденка був проведений обшук, під час якого підкинули 39 доларів США.
Руденка позбавили волі, помістили у психушку, а він звідти:
Йдемо звитяжно, переможно –
Немов гроза ідем!
Як перевиховать не можна,
У землю покладем!
І нам від того, скажем прямо,
За вухом не свербить
Усіх хохлів до’дної ями –
Будем, будем бить!
Не скорився? На лаву підсудних! 57-річний інвалід, орденоносець отримав 12 років концтаборів.
Мої колеги київські поети
В «Енеї» ниньки оковиту п’ють.
А вдома їм засмажують котлети
І на похмілля каву подають.
Це так далеко —
Боже, як далеко!
А завтра стане далі й поготів…
Немовби я отой старий лелека,
Що до гнізда свого не долетів.
Він же недавно втретє одружився, почав вити гніздо з молодшою на 19 років Раїсою…
В гнізді моєму інший розкошує,
На старість заживаючи снаги.
Його вродлива горлиця віншує —
Усе для нього: води і луги.
У 1978 р. спеціальним розпорядженням Головліту УРСР були вилучені з обігу (бібліотек і торгівлі) всі твори Миколи Руденко – усього 17 назв. В ув’язненні він створив збірки поезій «Прозріння», «За ґратами»; за допомогою дружини твори потрапили за кордон. За це Раїса Руденко отримала 5 років мордовських концтаборів, їхня київська квартира була конфіскована – повертатися було нікуди. Горбачов підписав Указ про позбавлення Руденка радянського громадянства. У грудні 1987 року родина емігрувала до США, де письменник удостоївся звання члена Української Вільної Академії Наук. Миколу Даниловича, лицаря без страху, приймав у своєму робочому кабінеті Рональд Рейган. В Америці було видано роман «Орлова балка» і поему «Хрест».
У квітні 1990-го Микола Руденко повернувся до Києва У 1993 році отримав Шевченківську премію. У 1995 р. видав нову книгу «Ковчег Всесвіту», з прогнозом майбутнього Землі. В останні роки Руденко майже не бачив (у 1999-му втратив зір, але згодом, через 63 роки відкрилося ліве око), але він складав мудрі формули життя
1 квітня 2004 року Великого Громадянина України не стало.
Залишити відповідь