– І чого б то я рюмсав? – шпетить хлопчину Хомівна, – підійди до Володимирівни, вона дасть раду. Я вперше бачу цю дитинку, певно з біженців.
– Як тебе звуть, дитинко?
– Богдан.
– І звідки ти?
– З Оріхова, тільки там вже нічого від хати немає.
– То що тебе так зобідило?
– Та, (знітився) хлопці почули моє прізвище Жупник – і почали дразнитися: «ж8па», «ж*пник», «підсрачник».
– А сам ти знаєш, звідки твоє прізвище?
– Нєа…
– То послухай, потім хлопцям розкажеш.
– Є такі слова, що наслідують звуки, наприклад швидко вимовлений
– дз – звідси дзиґа;
бз, бж – бузок або без;
шух (нім. Schuch) звуконаслідування, породжене тертям крижинок, звідси шуга; звідси прізвище Шух, Шухевич.
Коли ми важким молотом лупаємо скелю, у повітрі стоїть: жуп-жуп… Здавна українці в Карпатах довбали «жупи» у формі криниці копальні, там видобували сіль. Працівник жупи називався жупником. Від назви професії утворилося твоє давнє прізвище, дитинко.
– Виходить, що у мене були прадіди-жупники? – отямився Бодя.
– Ну. Що? Розвиднилося?
Жупа солеварні «Саліна», м. Стебник.
Автор Зображення: Alfashturm
