– Сматрєла сіводня телік – пірідача о писатілє Кукольнікє. Адно удавольствіє. Как у нас всьо мудро! Драматург от рождєнія імєл фамілію Кукольнік, відно, єво предки ізгатавлівалі кукал для театров, – говорила, милуючись собою, Софочка.
– До чого тут ваші «кукли»? – обурилася Хомівна. – А, може, їхнє прізвище від слова «кукіль»?
– Какой такой кукіль? – не розуміла Софочка.
– А Хомівна таки має рацію, – щось потягло мене за язик. – кукіль – отруйна однорічна трав’яниста рослина з рожевими, інколи білими квіточками. 
Слово наше, рідненьке, утворилося від праслов’янського kǫkolь, варіант kolkolъ («дзвін»,«дзвоники»), бо квіточки нагадують дзвіночки. Росте бур’ян між хлібами.
– От-от, у нас у селі жили Кукілі – лукаві, все робили чужими руками, як бур’ян у пшениці. То й Кукольники такі? – знайшлася Хомівна.
– Не зовсім так, сонечко. Суфікс –ник- вказує на професію, або на рід заняття. Давним-давно під Мукачевим був замок князів Яснопольських. 
Предки князів квітами кукольника, кинутими в річку, отруїли турок, які йшли на Захід. З того часу ця рослина увійшла до їх родового гербу і почали вони писатися Яснопольські-Кукольники. Князі – карпатороси, греко-католики. Саме з цього роду Василь Кукольник – вчений-енциклопедист, перший директор Ніжинської гімназії імені князя О. Безбородька та троє відомих світові його синів.
– Дак ета что – наш Нестар Кукальнік – карпатарос? УкрАінец? – видавила Софочка.
