– Смешно как-то складывается, – почала Софочка, – звоню передать показатели воды и слышу: «Скажіть ваше прізвище…» Стала вспоминать какие прозвища мне давали ученики… Зачем водоканалу мои прозвища?
– От, Хома без ума, – зойкнула Хомівна, – наше прізвище по-вашому – фамилия.
– Сейчас вы скажете, что я предвзята, но согласитесь: наше «фамилия» благозвучнее вашего прозвища.
– Бачиш, колись у людини було ім’я, яким її називали, звали. Коли племена збільшувалися, ставало багато осіб із одним іменем (тезок), тому для розрізнення згадували імена батька – ім’я по батькові.
– Ясно, по-нашему «отчество».
– А далі до звання прикладалася прикмета засновника роду: нащадки коваля – Коваленки, швеця – Шевченки, збирача податків – Биричі. У словах звати, звання – корінь –зв-, звідси стала (незмінна) назва роду – «прі-зв-ищ-е». До речі, ісландці – єдиний народ Європи, в якого немає постійних прізвищ. У них ім’я батька автоматично стає прізвищем дитини, тому чоловіки мають прізвища на кшталт Джонсен (син Джона), а жінки Джондоттір (дочка Джона). Російське слово «фамилия» запозичене через німецьку мову з латини familia — «домочадці, родина». Його почали вживати з часів Петра І, до того вживали слово «прозвище».
– Йо мойо! З латини «фамілійо»! А что тагда наше?
– Як що? Прозвище! – торжествує Хомівна.
