– Какіє ви патешниє! – не стрималася Софочка, слухаючи наші патякання про прізвища родичів. – Ета же галімий прімітівізм: Іваненко, Петренко, Корж, Скаварада… Даже слово смішноє – прізвище. Вот у нас, так шикарно: фамілія. А ми с мужем – Алейніченкови. Колінька мой архітектар, єго атец проектировал алеі, вот ета радавая істінна русская фамілія! Ета вам ні Дунька с маслабойки – Маслій, – торжествувала сусідка, «три краплі інтелігентності».
– Що смішного у слові «прізвище»? Коротенький корінь –зв- від слова звати. Здавна людина отримувала ім’я, щоб до неї можна було звертатися. Згодом, коли тезок стало забагато, почали до імені прикладати прі-зв-ищ-е – ім’я батька з суфіксом –енк-: Іван-енк-о і воно стало спадковим. До речі, єдина країна Європи, де немає спадкових родових прізвищ – Ісландія. У них ім’я батька автоматично стає прізвищем дитини, тому чоловіки мають прізвища на кшталт Петерсен (син Петера), а жінки Петердоттір (дочка Петера). У Московії до Петра І існувало офіційне слово – «прозвище». Через польську та німецьку мову з латинського familia — «домочадці, родина» в російській мові з’явилося слово «фамилия».
– Ніужто «фамілія» ні наше слово? – вирвалося у Софочки.
– Це ще не все! Алейниченко з проектуванням алей не мав нічого спільного. Засновник роду був олійником, тим, хто бив олію. Прізвище його сина – Олійниченко, а нащадки «ушляхетнили» слово на російський копил: причепили суфікс –ов. – У гурті пенсіонерок задзвеніла тиша: я розбила кришталевий міф Софочки.
