-Знаєш, я, мабуть, собака Павлова, – осяяло мою Хомівну.
-І звідки такі думки?
-Та прочитала у тебе однісіньке речення: «28 березня 1930 року у Туреччині замість грецьких назв міст Константинополь і Ангора були затверджені офіційні турецькі назви — Стамбул і Анкара».
-І що дивного? Анкара грецькою була Аґіра, від слова якір άγκυρα.
-Та нє, одразу ж згадала ангорську вовну та пухнастиків: ангорська кішка, ангорський кролик, ангорська коза.
-Біла кішка ангорка з блакитними очима була улюбленицею кардинала Рішельє.
– Згадалися слова забутої пісеньки, яку крутили радіохулігани, «Істанбул – не Константинополь»
Цей мотив асоціюється зі стилягами. Пам’ятаєш, цих хлопців з коком на голові, у вузесеньких штанцях, широкоплечих піджаках. А ми, малі, збивалися у зграйки й кричали: «Стиляги!» Звідки ж це почалося? Хто нас дресирував, як собак Павлова…
