Панно Інно

Юний Павло Тичина учився у Чернігівському духовному училищі. Його товаришами в семінарії були Григорій Верьовка, Василь Елланський (Василь Еллан-Блакитний), Аркадій Казка, Віктор Коновал. Якось у 1913 році Павлусь гостював у Воронькові у Коновалів, там Віктор познайомив друга з сестрами Інною (Нюсею) та Полею.
Павло був заворожений дівчатами: очі розбігалися, нарешті назвав Полю «моя Весна». Пізніше, 31-річний Тичина писав у щоденнику: «У мене єсть донжуанізм. Характерно: за винятком моєї Весни, яка могла, здавалось, зрозуміти свого Павлуся, жодна жінка не підносила мене на височінь, а навпаки, я їх із землі підводив». https://www.youtube.com/watch?v=87GiBO9HX2A

Павло Тичина “Панно Інно…” група “Мертвий Півень” музика Віктора Морозова
Та «моя Весна» скоро втратила займенник «моя»: вийшла заміж за інженера. Довго Павлусь не міг розібратися з почуттями. І коли 24 квітня 1920-го від сухот померла панна Інна, у щоденнику Тичини з’явився запис: «Померла Нюся. Оттепер уже для мене Поля зовсім не існує. В Нюсі я довго ще любив Полю?». У 30-х роках в Харкові Поля знайшла Павла: просила, щоб Тичина виручив з тюрми її брата, але даремно. Поля померла раніше за Павла, він тоді був хворий і на похорон не пішов.
І все-таки одній із панянок Коновал Павло написав слово «кохана». Це була Тася (Тата, Туся) – кузина сестер Віктора, молодша гімназисточка з Києва. Вона сміялася, коли Тичина читав поезії.
Спливли роки і зачарований поезією Тичини київський школяр Леонід Кисельов виспівав…
О, панно Інно, панно Інно.
Я сам, вікно, сніги.
П.Г. Тичина
Луна позолотила иней,
Налипший на моем окне.
Красивое девичье имя
Звучало в тишине.
И было имя необычным,
И долетало, словно стих,
Сквозь стук ирпенской электрички,
Сквозь смех товарищей моих.
И три протяжных, чистых звука
В меня бросала мгла.
Она, должно быть, нянчит внуков.
А, может, умерла.
Но тосковал о ней Тычина
И вспоминал, и постигал.
О Инна, дорогая Инна.
Я здесь один. Снега.