Народилась Варвара Рєпніна 31 липня 1808 р. у Москві. Дитинство князівни пройшло в Західній Європі, де батько служив посланником. Трьохрічна правнука гетьмана Розумовського запам’ятала в Парижі комету 1811 р.; партнерами її ігор були «діти королів», родина Віктора Гюго. У 1814 р. Микола Рєпнін (батько Варвари) був віце-королем Саксонії. Дочка Рєпніних добре пам’ятала Дрезден, міст через Ельбу; замок для розваг Саксонського короля в Пильниці, де тоді мешкало сімейство. Потім сім’я Рєпніних жила в Празі (Градчанський замок), далі – Відень. Коли настала пора повернення до Петербурга у палац князя на Мойці, Варі було сім з половиною років.
З вересня 1816 р. родина переїхала до Полтави, бо татко отримав посаду генерал-губернатора. У Варі були вчителі історії, географії, арифметики, німецької, музики, малювання, танців. Після занять з ними Варя здобувала освіту в інституті шляхетних панн. У Полтаві Рєпніни частенько відвідували театр, директором якого був Іван Котляревський, в трупі грали Тетяна Пряженківська, Михайло Щепкін. Були вони на позацензурних прем’єрах «Наталки Полтавки», «Москаля-чарівника» (вистави дозволив губернатор).
З дванадцяти років дівчинка мріяла про зустріч із коханим, малювала його, описувала у своїх щоденниках. Ідеалом для Варі було кохання батьків. Її перший роман був від Бога: повторив сюжет кохання її батьків. У 21 рік вона закохалася в батькового ад’ютанта Лева Баратинського (1805—1858), брата відомого поета. Матері-аристократці не сподобалася відносна бідність юнака, його походження. Мати оголосила, що Лев дуже молодий (старший за Варю на 2 роки), і не дала благословення. Ображений Баратинський вийшов у відставку, зник. Пізніше Варя дізналася, що він поселився в своєму маєтку, де помер холостяком. Варвара не змогла забути Баратинського: його портрет завжди висів у її спальні, почала писати любовну прозу. Так батьки прирікли дочку на самоту.
У 1836 р. князь звільнився зі служби та поїхав із родиною за кордон: жили у Дрездені, Римі, Флоренції. У Баден-Бадені Варвара познайомилася з Миколою Гоголем, листувалася з ним, згодом написала спогади. У 1842 р. Рєпніни повернулися в свій родовий маєток у Яготині.
У квітні 1843 р. Тарас Шевченко приїхав із Петербурґа в Україну, побував у Григорія Тарновського в Качанівці, у Києві познайомився з Пантелеймоном Кулішем, а в с. Мойсівка разом із Євгеном Гребінкою побував у Тетяни Волховської, де познайомився та потоваришував із Олексієм Капністом. Другого липня обоє приїхали в Яготин до Рєпніних. Олексій Васильович порекомендував князю Миколі, щоб Шевченко зробив копії з деяких картин. Тоді ж Капніст попросив дозволу привести свого знайомого до вітальні, щоб показати йому картини. Так Варвара Миколаївна мигцем побачила Шевченка— художника і поета. Тарас не звернув уваги на стару 35-річну діву – Варвару Рєпніну. Як фрейліна імператриці, княжна була в курсі чуток-пліток, тому їй згадалися чутки від братів Кукольників із Вільно. Справа в тім, що Софія Енгельгардт – господиня Шевченка-кріпака бажала влаштувати Тараса в університет на навчання до професора малювання. Платон Кукольник був там екзекутором, займався господарськими питаннями та студентськими білетами. Щоб отримати білет на заняття, Софія «по секрету» сказала Кукольнику, ніби влітку 1813 у маєтку її тестя гостював Великий Князь Костянтин, якого обслуговувала Катерина Бойко. Кукольник зробив висновок, що Тарас – позашлюбний син намісника Польщі. Так кріпак отримав безкоштовно білет на навчання.
Щоб виконати копії з портрета Миколи Рєпніна роботи швейцарського художника Йозефа Гонунґа, Тарас Григорович вдруге приїхав до Яготина. Поета приязно прийняли в князівській родині, відвели будинок-флігель, де він міг працювати. Під час цього приїзду Варварі Миколаївні її брат Василь представив Шевченка, але княжна зауважила, що вони знайомі.
Увечорі, коли князь із княгинею шли в свої покої, молодь починала жарти. Тарас співав – і Варварі ставало млосно, голова йшла обертом. Це її чоловік, це другий роман від бажання. «Мое влечение к нему обнаруживалось все более и более; он мне отвечал теплым чувством, но страстным никогда…»,— визнавала княжна. Шарлю Ейнару вона зізналася: «Он одарен был больше, чем талантом, ему дан был гений… Я очень привязана к нему, и не отрицаю, что если бы я видела с его стороны любовь, может быть, ответила ему страстью».
За чаєм княжич і колишній кріпак так набралися міцного рому, що їх потягнуло на витівки. Вони влаштували у вітальні «такий гармидер, якого тут, напевно, ще не було з часів Кирила Розумовського, який збудував палац і все довкола нього» (Василь Шевчук). Варвара Миколаївна хотіла вгамувати чоловіків, але брат попросив її «не заважати й не псувати настрій проповідями». Княжна розглядала дорогий англійський одяг Шевченка, його пристрасть до рому та сигар, аналізувала поведінку Тараса. Варвара пригадувала чутки про звичку поета зваблювати дружину господаря дому. Він полюбляв веселі парубоцькі компанії поміщиків Віктора й Платона Закревських, фліртував із Ганною, дружиною останнього. Не даремно поміщик Олександр Афанасьєв-Чужбинський натякав, що Шевченко покохав «Ганну вродливу». Він часто їздив до Закревських у гості, а Варвара ревнувала, їй було боляче. Вона переконувалася: Тарас вірить у своє непросте походження.
Від жовтня до грудня 1843-го Шевченко працював над портретом князя Миколи, виконаного Горнунґом 1841 р., 
Микола Рєпнін. Копія портрета Й.Горнунга роботи Т.Шевченка (1843). Варвара часто спостерігала і розмовляла з художником, про що згадувала у своєму листі до Ейнара від 27 січня 1844 р. Вона написала автобіографічний твір «Девочка», де за головним героєм Березовським сховала образ Шевченка. Тарас Григорович прочитав рукопис твору, зрозумів почуття авторки та написав у відповіді: «Каміння б застогнало і кров’ю зійшло, коли б почуло голосіння тієї “дівчинки”». Закінчив відповідь Шевченко словами: «О, добрий ангеле! Ти укріпив захитану в мені недосвідом віру в існування святих на землі».
Шевченко присвятив княжні поему «Тризна», яку почав зверненням:
Душе с прекрасным назначеньем
Должно любить, терпеть, страдать;
И дар Господний, вдохновенье,
Должно слезами поливать.
Для вас понятно это слово!..
Для вас я радостно сложил
Свои житейские оковы,
Священнодействовал я снова
И слезы в звуки перелил,
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихостройными речами
Мечты о рае пробудил.
Княжна схвилювалася: «…Я прочитала; чиста і солодка радість сповнила моє серце. І якби мені спало на думку виявити свої почуття, я кинулась би йому на шию. Та я сказала собі: треба подумати, щоб виграти час, я вдруге перечитала вірші, потім підхопилась з місця; він (Шевченко) в цей час ходив по кімнаті, — я сказала йому: «Дайте мені свій лоб», — і поцілувала його чистим поцілунком… Наступного дня я розповіла мамі про все, крім поцілунку».
Чи не тоді Рєпніна вирішила, що вона – старша, більше знає світ, тому стане Музою, яка залізною рукою направить митця лише в правильне русло?
Тарас Григорович розумів, які почуття до нього має княжна, але взаємності в його серці не було.
Третього разу Тарас Григорович прожив у Яготині від кінця грудня до 10 січня 1844-го. Коли Капніст помітив дружні почуття Варвари до Шевченка, він просив князівну не згубити голову, не допустити нерівного шлюбу. Олексій Капніст, який привіз художника до княжого маєтку, взяв на себе нелегку місію сказати другу гірку правду. Через кілька днів після цієї розмови Шевченко назавжди покинув Яготин. Це трапилося незабаром після Різдва 1844 року. Засмучена Варвара Рєпніна так описала мить розлуки в листі до Шарля Ейнара: «Два дня он был молчалив и холоден, хотя я проводила с ним почти весь день, потому, что он работал… над портретами детей моего брата, а я занимала их, чтобы они сидели смирно; 
Худ. Т. Шевченко. Діти Василя Рєпніна. 1844 р.
но последние три дня его пребывания он был сердечен, братски нежен и добр. Наконец наступил день и час его отъезда. Я со слезами бросилась к нему на шею, перекрестила ему лоб.» Шевченко сказав: «До побачення, сестро!» і вибіг із кімнати…
Дві самотні долі зустрілися та розійшлися назавжди: княжна так і не вийшла заміж, а поет так і не одружився.
Завдяки клопотанням Рєпніних Шевченко був призначений на посаду викладача малювання у Київському університеті, але скористатися з цього призначення поетові не вдалося. Варвара і Тарас продовжували безінтимне ділове листування. У липні 1844 р. вона надіслала Шевченкові гроші за продаж 50 примірників поеми «Тризна». Сприяла виданню «Живописної України» й отримала три гравюри, поширювала їх. У лютому 1845 р. Варвара повідомила Шевченкові про смерть її батька, написала про одержані гроші з продажі офортів «Живописної України», а також про пересилку йому двох номерів «Отечественних записок» і фарби для малювання. Навіть під час заслання Шевченка, Рєпніна вислала йому 16 листів, висилала книжки та журнали.
Та історія тиражується. Колись її бабця Варвара почула погрозу – бути відданою до монастиря, якщо тихо не піде від чоловіка. Така ж погроза пролунала 1850 року від далекого родича Олексія Орлова, шефа жандармів і головного начальника війська в Оренбурзі, який заборонив Рєпніній листуватися з Шевченком.
Тарас Григорович заїхав у Москву по дорозі в Петербург для того, щоб побачити князівну. Рєпніна й Шевченко зустрілися 17-го та 23 березня 1858 р. Та краще б вони не зустрічалися, бо втратили молодість, ні про що було говорити. «Увечері потайки навідав давно не баченого друга мого, княжну Варвару Миколаївну Рєпніну», — занотував у «Журналі» Шевченко, – «Она счастливо переменилась, потолстела и как будто помолодела. И вдарилася в ханжество, чего я прежде не замечал. Не встретила ли она в Москве хорошего исповедника?».
Княжна Варвара Рєпніна померла 9 грудня 1891 р., пережила Тараса на тридцять років.
Залишити відповідь