Як його дід із князівського роду Васо Кхварідзе потрапив на Полтавщину? На початку ХІХ ст. генерал Ладанський мав коханку грузинку. Щоб втішити її, подарував кілька грузинських родин, серед яких був дід Івана Кавалерідзе. Дід Івана по матері – українець-козак Лука Кухаренко.
13 квітня 1887 року у Килини Кухаренко та Петра Кавалерідзе, сина Васо, народився Іван, який називав себе «українцем із ложкою грузинської крові». Маму Килину Луківну Іван майже не пам’ятав. Малий Іван випасав череду, водив коней у нічне, ліпив з глини фігурки. Після земської школи Івана забрав до Києва Сергій Мазаракі, дядько, відомий археолог-скіфолог і митець. Дядько добре знав І. Рєпіна, А. Куїнджі, в його домі бували артисти Київського оперного театру, художники С. Васильківський, Ф. Красицький, П. Мартинович, С. Світославський, І. Селезньов, О. Сластьон, І. Труш. Іван Кавалерідзе став учнем гімназії Г. Валькера, з наступного року Кавалерідзе – учень художнього училища; два роки опановував малювання, потім – скульптуру у Ф.Балавенського. Щоб заробити власну копійку, учень вечорами працював статистом у оперному театрі, в антрактах Іван створив скульптуру Ф. Шаляпіна.
Якось, їдучи на канікули до батька, в потязі Іван кинув око на симпатичну гімназисточку. «Слово за словом – подружилися, а в лісочку – полюбилися, та й швидко одружилися… А далі – проза…». Жили вони в Ромнах у батьків, там знайшлися донечка Євгенія та син Ігор. Восени 1909 р. Іван поїхав до Петербурга, щоб продовжити освіту в Академії мистецтв, Вікторія лишалася у батьків. Наступного року скульптор Наум Аронсон запросив Івана до приватної майстерні в Париж, став учителем і близькою людиною Кавалерідзе. Там Іван познайомився з Іллею Мечниковим, Огюстом Роденом, Іваном Купріним, Федором Шаляпіним. Після місяців бурхливого паризького життя він раптом занудьгував за дружиною і повернувся. У Києві Сергій Мазаракі повідомив, що через чотири дні закінчується конкурс на пам’ятник княгині Ользі й племінник зобов’язаний взяти в ньому участь… Чотири безсонні ночі – і проект готовий. На конкурсі, до якого був причетний цар, 24-літній юнак посів перше місце.
4 вересня 1911 р. на Михайлівській площі в присутності царської родини мало відбутися відкриття пам’ятника. Та в оперному театрі стався постріл у Петра Столипіна, родина царя від’їхала, урочистості відмінили, тихо відкрили монумент. Отриманий гонорар пішов на навчання сестер: троє стали вчительками, одна – медиком; Іван дав освіту й молодшим братам. У травні 1919 р. Ольгу скинули з п’єдесталу, відбили голову, тіло розлупали на 17 шматків і закопали тут же, місце пам’ятника стало клумбою. Фігури Кирила, Мефодія та Андрія забили дошками, 1923 р. вони хутко зникли. У 1995 р. вирішили відновити пам’ятник. В Італії купили блоки мармуру з Карру, звідки брав мармур Мікеланджело. Під асфальтом віднайшли фундамент, всі 17 шматків тіла княгині, але без голови. Пам’ятник потребував трирічної роботи, але українці її виконали за три місяці. Стислі терміни, наше «давай, давай!» довели до трагедії: помер археолог Віктор Харламов, який керував розкопками. Перевтома, робота по 14 годин за добу призвели до смерті скульптора Віталія Шишова, який ліпив Андрія Первозванного. Твір І.Кавалерідзе отримав нове життя 25 травня 1996 р. 
Із Києва Іван Кавалерідзе від’їхав до Москви, де йому запропонували співробітництво на кінофабриці Тімана. Вікторія відмовилась виїхати: «Я не поїду з тобою. Батько мені знайшов достойнішу партію – бухгалтера з банку… Я вийду за нього заміж…». Так несподівано Кавалерідзе отримав волю.
Виконаний ним портретний грим Л.Толстого для фільму вперше в кінематографічній практиці дозволив монтувати ігрові епізоди з хронікою. 1914 р. його запросили на Київську кіностудію працювати над стрічками «Анна Кареніна», «Крейцерова соната», «Гнів Діоніса». У 1915 р. Кавалерідзе мобілізували у діючу армію. У 1917 р. Кавалерідзе командував батальйоном УНР і за дорученням Тимчасового уряду їздив на Всеукраїнський військовий з’їзд. Тоді ж Симон Петлюра порадив зайнятися творчістю. Невдовзі Іван поїхав у Ромни, де працював при відділі Наросвіти. Митець викладав малювання у шести школах, заснував повітовий театр. У театральному колективі Кавалерідзе з’явилася нова муза – Ніна Калиновська. Згодом вони одружилися Ніна подарувала йому доньку Ніну, яку у Харкові закатували фашисти. 27 жовтня 1918 р. у Ромнах відкрили пам’ятник Шевченкові роботи Івана Кавалерідзе.
У 1923 р. у Харкові оголосили конкурс проектів на пам’ятник революціонеру Артему. 83 скульптори взяли участь у конкурсі. Першу премію не дали нікому, другу отримав 36-літній Іван Кавалерідзе. 15-метрова статуя мала назву «Слава праці», де залізо символізувало силу, а бетон – стійкість. Для роботи над пам’ятником художник переїхав до Харкова, отримав крихітну кімнату, у якій раніше жив Павло Тичина. Кавалерідзе згадував, як спав на купі газетного паперу і працював у пальті при температурі 4 градуси. Кожного ранку, по дорозі на роботу, до нього заходив голова Раднаркому Влас Чубар, а раз на тиждень – Петровський. Дружині у Ромни писав: «Зарплату затримують. Фігуру закінчую; сил немає. Повторюється торішня історія: півгодини працюю – годину лежу». Згодом до Харкова переїхала дружина, але трапилася біда: Ніна впала, пошкодила ногу і зосталася кульгавою. Вона соромилася показуватися з чоловіком, у театрі грати не могла. У його житті виникли інші жінки. У 1926 р. на високій горі в Слав’яногорську Кавалерідзе встановив гігантську 30-метрову скульптуру Артема в стилі конструктивізму. Із 5 тисяч гонорару отримав 92 карбованці – все пішло на зведення монумента. Німці намагалися вивезти скульптуру. Коли не вийшло, почали розрізати автогеном і вивозити за місто. Сьогодні пам’ятник стоїть над Сіверським Дінцем.
Ох, недаремно в корені його прізвища «кавалер»! Він запалювався, як полум’я і отримував взаємність. У біографії «кавалера Івана» не було жодної скривдженої жінки. Із щасливого міста Ромни Іван Кавалерідзе мав трьох дружин. Навіть четверта Надія Капельгородська – дочка письменника з м. Ромни, солістка ансамблю Василя Верховинця. Кавалерідзе зустрів її під час зйомок «Коліївщини». Йому було 46 років, а їй – 29. Надія полишила свого чоловіка і пішла до Івана, стала його музою. Із чотирьох дітей (Євгенії, Ніни, Бориса і Олени) пережили батька найстарша Євгенія та наймолодша позашлюбна Оленка – дитя полум’яного кохання.
Режисером Кавалерідзе став у Одесі. Він написав сценарій про події часів гайдамаччини, відніс на кіностудію. Її директор П.Нетеса – колишній моряк, запропонував Іванові Петровичу стати режисером.
– Але я не можу, я скульптор, а не режисер. Я провалю картину.
– Ну, біс із нею, з картиною. Не буде картини, зате буде режисер.
З’явився фільм «Злива», режисер мріяв про продовження – історичний фільм «Прометей». Сталін ще 1935 р. побачив у фільмі Івана прояви «кавказького сепаратизму» (там чеченські повстанці побили солдатів царської Росії). Хрущов лаяв Кавалерідзе за «кубістичні» скульптури, яких сам не бачив. Газета «Правда» гнівно засудила неправильні ідейні позиції Кавалерідзе, націоналізм і формалізм. Це був початок кампанії боротьби з «антиісторизмом» робіт Івана Кавалерідзе. Іванові Петровичу заборонили працювати з молоддю й знімати фільми на теми минувшини, дозволяли екранізувати класичні українські опери. Кавалерідзе екранізував спектаклі «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка» (1936 р). Прем’єра фільму в Києві відбулася в листопаді 1936-го. Наталку грала актриса Катерина Осмяловська. Під час зйомок вона була вагітна. Цього ж місяця Осмяловська народила сина. Це був онук митрополита УАПЦ Василя Липківського, невдовзі розстріляного більшовиками. 4 грудня 1936 р. в США відбулася прем’єра першого українського звукового фільму «Наталка Полтавка», відзнятого на кіностудії «Українфільм». Екранізація опери Миколи Лисенка, створеної за однойменною п’єсою Івана Котляревського, у якій актори співали «під фанеру». Фільм ішов три тижні у нью-йоркському кінотеатрі «Рузвельт», де навіть голлівудські бойовики не трималися так довго.
Надія Капельгородська працювала у вокально-інструментальному ансамблі в Полтаві. Навіть коли її батька, поета-сатирика арештували «за наклепи на НКВС», Кавалерідзе не кинув цивільної дружини. Писав «куди треба», розшукував тестя, який був лише на п’ять років старшим за зятя. Тільки після війни узнав, що того розстріляли 1938-го.
Коли з’явилася змога зняти фільм про Олексу Довбуша, Кавалерідзе з групою (27 осіб) відправився в Карпати, знімали високо в горах. Після спуску з’ясувалося, що фронт пішов далеко на схід. Кавалерідзе німці мало не розстріляли як шпигуна, але знайшли його ім’я в європейському кінословнику та відпустили. Добираючись до Києва, кіногрупа зустрілася у Рівному з Уласом Самчуком, який допоміг Кавалерідзе добратися до столиці. Довелося Івану Кавалерідзе керувати відділом культури Київської міської управи. Німцям там платили 22 тис. руб., українцям — 2 тис.; склянка солі коштувала 150 руб. І хоч він допомагав людям уникнути каторги, врятував кінооператора Володимира Войтенка, який пізніше, 1979 р., відзняв фільм Леоніда Бикова «В бій ідуть лише старі». Радянські партизани внесли Кавалерідзе до списку гітлерівських посіпак, приречених до смерті. Після переходу управи на російську мову Кавалерідзе відмовився працювати. На кіностудію Кавалерідзе не пішов, відмовився від запрошення на студію UFA в Берліні:
— Робити, що хочу, не дадуть, а знімати паради з Гітлером не хочу.
Він любив прості харчі, до алкоголю ставився стримано Жив, продаючи картини, мав кого годувати: дружина, дочка та Нонна (дочка загиблого на війні брата Надії, кандидата мінералогічних наук Михайла Капельгородського. Під час війни гостей пригощав пшоняним кулешем і морквяною ерзац-кавою.
Восени 1943-го Кавалерідзе лишився в Києві, жив на пр. Брест-Литовському, між Політехнічним інститутом і кіностудією ім. Довженка. Виїжджаючи на захід, Самчук подивився на будинок Кавалерідзе і сказав:
— Царство йому небесне!
Олександр Довженко заочно обіцяв особисто пристрелити «зрадника Кавалерідзе» після звільнення Києва, але побачив злидні – й дав задній хід. Зате Юлія Солнцева пересварила Кавалерідзе з Довженком. Після війни Кавалерідзе довго піддавали перевіркам. З’ясувалося, що брат Володимир, ґрунтознавець, очолював дослідницьку установу в Житомирі при німцях і емігрував до Латинської Америки. Там приймав у своїй оселі під час гастролей хор імені Вірьовки, писав братові листи до Києва. Словом, проблем із органами не бракувало… Митцю не давали роботи, київська кіностудія виселила зі службової квартири. Майстра прихистила Любов Гаккебуш у своєму помешканні на Великій Житомирській, 17. Уже в 1944 р. удалося влаштуватися старшим інженером до Академії архітектури. Він продовжував брати участь у конкурсах, виставляючи пам’ятники І. Карпенка-Карого, Т. Шевченка, О. Дундича, в Запоріжжі поставив пам’ятник Кірову.
Через 20 років повернувся Кавалерідзе в кіно. У 1958 р. за власним сценарієм зробив фільм «Григорій Сковорода». Потім була «Повія» за сценарієм дружини з Людмилою Гурченко у головній ролі. Написав Кавалерідзе ряд сценаріїв, серед яких фільм про С.Гулака-Артемовського.
У 1962 р. Хрущов сказав: «Був такий скульптор Кавалерідзе, автор жахливих творів. Я маю на увазі його пам’ятник Артему в Бахмуті». Перший секретар ЦК КПРС висловився про живого скульптора як про мертвого та ще й дав «вичерпну» характеристику його доробку. Кавалерідзе не поліз за словом у кишеню, дав Хрущову телеграму: «Я – живий!» А місцевому партійному бонзі задав питання: «Так я живий чи ні?»
– «Живий!» – «Ну, тоді сповістіть по радіо, бо люди від мене сахаються на вулиці».
Хрущовська відлига стала вічною мерзлотою: за наказом влади за одну ніч знищили його пам’ятник Шевченку в Сумах.
У 78 років Іван Кавалерідзе відкрив у собі талант прозаїка – створив драми «Вотанів меч», «Перекоп», «Григорій і Параскева», «Перша борозна».
Якщо перший пам’ятник княгині Ользі він створив у 24 роки, а останній – Григорію Сковороді на Подолі, перед академією, у якій учився – у 90! Комсомольці хотіли взути Сковороду, вимагали, щоб мандрівний філософ був у хромових чоботах і без торби з сопілкою. Кавалерідзе відстояв геніального босяка.
Мудрий аскет жив із дружиною у дерев’яному будиночку на Андріївському узвозі, мав скромні меблі, просте залізне ліжко. У високому віці працював від десятої вечора до шостої ранку. Ходив пішки на Бессарабку, бо за виставочним залом була його майстерня у двокімнатній квартирі на третьому поверсі на Великій Васильківській, 12. Там гостювали Сергій Параджанов, Леонід Осика, Тетяна Яблонська.
Знайомі Івана Петровича відзначали ерудованість, життєрадісність, гостинність, дар вселяти в кожного віру в свої сили. Він завжди виглядав елегантно, стежив за собою, був вимогливим до одягу; щоб штани мали стрілку, у транспорті їхав стоячи.
Іван Петрович часто приїздив у рідне село, просив у влади, щоб батькову хату залишили під музей. А з неї зробили птахоферму, потім знесли. Він же приїздив, подовгу стояв біля батькової груші, роззувався і прошкував росяними травами до талалаївського шляху, на поїзд.
Засновник українського історичного кіно, автор першого звукового фільму Іван Кавалерідзе упокоївся на 92-му році життя 3 грудня 1978 р. у Києві.
Після смерті йому присвоїли звання народного артиста України, прийняли до Спілки письменників України. 1987 рік ЮНЕСКО оголосило роком Івана Кавалерідзе. Посмертним визнанням майстерності Кавалерідзе став пам’ятник Ярославу Мудрому (1997), в основу якого покладена камерна статуетка князя, створена в 1959 році.
