2 лютого 1926 р. у с. Жуків Городенківського повіту Станіславського воєводства (нині Тлумацького району Івано-Франківської області) народилася Оксана Попович, правозахисниця, онука письменника Леся Мартовича.
Її батько – Зенон-Мар’ян Попович, колишній вояк Української Галицької Армії, учасник Листопадового зриву у Львові 1918 року. Мати – Олена Новодворська (з родини письменника Леся Мартовича), вчителька, директор школи.
Оксана закінчила початкову школу, навчалася в українській гімназії міста Городенка. Була членом ОУН.
На початку 1945 року дівчину арештували, у неї вилучили повстанську літературу. Оксана назвалася вигаданим ім’ям Петрушак Варвара Петрівна, під яким була засуджена Військовим трибуналом НКВС на 10 років позбавлення волі у таборах Воркути та Комі АРСР, з поразкою в правах на 3 роки, з конфіскацією майна. При етапуванні спробувала втекти з колони, але була поранена в груди і праву ногу.
Дізналася, що у 1949 р. помер тато. Після звільнення в серпні 1956 р. приїхала до сестри у с. Манява Богородчанського району Івано-Франківської області. Закінчила вечірню школу, оформила документи на своє справжнє ім’я. Отримала інвалідність другої групи. У с. Крихівці знайшла посаду обліковця, переїхали туди разом із мамою, найняли хату. О. Попович допомагала у поширенні самвидаву, збирала кошти на підтримку політв’язнів, організовувала вечори, лекції. У грудні 1969 р. підписала заяву 16-х колишніх політв’язнів проти практики засудження в ув’язненні «Знову камерні справи?» на ім’я Голови Президії Верховної ради УРСР. Заява публікувалась в «Українському віснику» № 1 за 1970 рік, транслювалась на радіо «Свобода».
У кінці 1974 р. їй зробили операцію на стегновій кістці, пошкодженій кулею при першому арешті. Оксана отримала квартиру в Івано-Франківську. Та Микола Гуцул з Городенки доніс на Оксану і її вдруге арештували за антирадянську агітацію. Під час арешту пересувалася на милицях. Протестуючи проти затримання, голодувала 48 діб. На початку 1975 р. засуджена Івано-Франківським облсудом на 8 р. таборів суворого режиму та 5 р. заслання, визнана особливо небезпечною рецидивісткою. Як інвалід відмовилась працювати, але брала участь в акціях протесту та голодуваннях разом з іншими ув’язненими. У таборі в 1979 році стала членом Української Гельсінкської групи.
Упродовж 1982 – 1987 рр. була в Томській області на засланні. Інвалід, не працювала, пенсії не отримувала, жила з того, що пересилала мама (мама прожила 101 рік). Після звільнення повернулася до Івано-Франківська. У липні 1988 року була членом-засновником Івано-Франківської обласної філії Української Гельсінської Спілки.
На Установчому з’їзді 29-30 квітня 1990 р., коли УГС стала Українською Республіканською партією, була серед тих, хто зумів реально оцінити владолюбство, інші слабкі риси вождя УРП, і відмовилася бути членом новоствореної партії.
Останніми роками Оксана Попович тяжко хворіла. Жила самотньо на мізерну пенсію в місті Івано-Франківську, вул. Молодіжна, 50, пом. 70. Доглядали її сестра Марія Скрипник та племінниця Наталя.
Відійшла 22 травня 2004 року.
Залишити відповідь