«Ні, не хочу тієї слави, їй-Богу, не хочу. Вся моя слава – Україна, якби я їй добра хоч на мачинку зробив, то б мені й була слава, я більшої й не хочу», – говорив Панас Мирний.
Він народився 13 травня 1849 р. При хрещенні отримав ім’я Афанасій, тому домашні називали Фонеком, який був надто спокійним, любив самотність, вічно грав сам… Панас (Опанас) Рудченко здобував освіту у Миргородському парафіяльному училищі, потім у повітовому училищі Гадяча. І хоч мріялося про гімназію, університет, мусив Панас на чотирнадцятому році стати канцеляристом. Осоружна служба топтала гідність, честь і совість, єдиний вихід – літературна праця. Леліткою щастя була щира, довірлива красуня Галя:
Як лебідонька – на волос,
Як та скрипочка – на голос,
Та супроти стали родичі й батьки. Не судилося закоханим поєднати свої долі. Про страшну долю Галі розповів Панас Якович у романі «Повія». Панас Якович переїхав до Полтави й довго жив одинаком у двох кімнатках. У його спальні не бував ніхто, а вітальня мала найпростішу обстановку: стіл, канапа, стільці, шафа з книгами, на стіні акварелі та портрети П. Куліша й Д. Гарібальді. Після обіду любив спочити, маленькою слабкістю його було чаювання.
Він працював у губернській скарбниці та казенній палаті. Кожного ранку у скромному темному одязі, з незмінним капелюхом, парасолем і брезентовим портфелем, набитим паперами, він йшов на службу. О 9-ій ранку перед роботою обходив своїх підлеглих. Тихим, спокійним голосом вимовляв «Доброго здоров’я!», злегка потискуючи руку того, з ким вітався. Ставився до всіх просто й чемно, любив пожартувати.
А на сороковому році життя на літературних суботах його серце вразила блакитноока 26-річна вчителька музики Полтавського інституту шляхетних дівчат Олександра Шейдеман. Її батько, німець, капітан у відставці. Шурочка знала кілька іноземних мов, закінчила Полтавський інститут шляхетних дівчат зі срібною медаллю та Харківське музичне училище.
Панас Якович знав про хронічну нервову хворобу Шурочки, і про те, що в неї є наречений, молодий багатий лікар із Петербурга, але усе-таки наважився добиватися її руки і серця… Шурочці відкрив Панас Якович свою поетичну душу, надсилав власні вірші. Вони були такі щасливі обоє!
16 квітня 1889 року Олександра Шейдеман і Панас Рудченко побралися. Весілля святкували у будинку Олександри. Влітку він повіз молоду дружину до батьків. Гадав провести два тижні «нестямного весільного щастя», але мама й невістка не знайшли спільної мови. Вона була простою жінкою, говорила українською, а Шурочка розмовляла по-панськи – російською, поводила себе по-городському. Пройшли роки і тільки поява онучат допомогла жінкам знайти спільну мову.
У народі кажуть: «Один син – ще не син, два сини – півсина, три сини – син». Так було і в родині Рудченків. 11 червня 1892 року Панас Якович приймав вітання з одержанням ордена Святого Володимира і з народженням сина Віктора. З народженням другого сина Михайла 6 листопада 1893 року новими радощами наповнилося родинне життя. 9 травня 1898 року у них народився третій син Леонід.
Шурочка намагалася бути турботливою дружиною, опікувалася дітьми, але хвороба давалася взнаки. Втім Панас був щасливим – кохав дружину, пишався синами.
У березні 1903 року Рудченки придбали власну садибу на сім кімнат у передмісті Полтави. У 60-річному віці Панас Якович залишив заповіт: сини повинні продовжити його справу – вірно служити народу.
На цей час старший Віктор закінчив юридичний факультет Московського університету, але був мобілізований на фронт. Талановитий юнак писав вірші, цікавився мистецтвом, але 17 вересня 1915 року під Рівно Віктор загинув: «Загинув син – і гордість, і надія, Продовження моє на цій землі. Не передати батьківської муки. І розпач – біль нічим не розвести».
Михайло навчався у Варшавському політехнічному інституті, але перша світова змусила перевестися до Катеринослава. Першокурсником він завів сім’ю, а 1919 року, Рудченки отримали радісну звістку про народження онука Юрія. Незабаром невістка з немовлям приїхала до Полтави. У будинку свого діда на 3-ій Кобищанській, Юрась провів дитячі роки, закінчив школу. Молодший син, Леонід 1917 року закінчив гімназію, а потім батьки втратили з ним зв’язок.
Панас Мирний ніколи не дбав про власний імідж, не розкривав свого псевдоніма. У 1890 р. до Полтави приїхала трупа Садовського. Захоплений грою Заньковецької, він підніс актрисі рукопис «Лимерівни» з присвятою. Через два роки трупа привезла «Лимерівну», успішно її зіграла. Публіка аплодувала й скандувала: «Автора!». Здивовані полтавці побачили засмоктаними боргами відомого багатьом радника. Заньковецька одягла на нього вінка.
Після перевороту 1917 р. П. Мирний підтримав Центральну раду, згодом – Петлюру.
Панас Якович робив усе для щастя родини, ходив на службу через силу до останнього дня. 19 січня 1920 року увечері він добрався додому, провів вечір із родиною. На світанні Олександра почула шум у кімнаті чоловіка, кинулася до нього: він був без свідомості на підлозі. Земський лікар засвідчив інсульт. О пів на шосту 28 січня 1920 року на 70-році помер громадянин УНР, найскромніший письменник Панас Мирний. І у особистій справі дійсного статського радника (цивільного генерала), класика української літератури за 57 років служби з’явився перший документ українською мовою про виключення його з числа службовців у зв’язку зі смертю. 
Під сумні дзвони Успенського собору його ховали 30 січня на старому військовому кладовищі. «Скромний, добродушний, привітний, глибокий гуморист», – шепотіли у натовпі. Пізніше поряд із ним було поховано дружину.
Але 29 серпня 1936 року прах його було потривожено в зв’язку з тим, що цвинтар влада ліквідувала. Останки Панаса Мирного було перепоховано в Зеленому Гаю, на схилі гори, через яку ходив він у місто і де відпочивав.
Залишити відповідь