6 лютого (25 січня) 1883 р. у Києві народився Дмитро Павлович Григорович, український авіаконструктор, творець першого гідроплану та першого у світі морського торпедоносця.
Його батько, Павло Дмитрович, двоюрідний племінник відомого письменника Дмитра Васильовича Григоровича, спочатку служив на цукровому заводі, згодом – в інтендантстві військового відомства. Мати, Ядвіга Костянтинівна, донька земського лікаря. З дитинства Дмитро виявляв цікавість до точних дисциплін, любив майструвати, мамі на день народження змайстрував буфет.
Батьки віддали сина до Київського реального училища; там обов’язковими були німецька та французька мови. Учнем він почав відвідувати повітроплавний гурток КПІ, яким керував учень Миколи Єгоровича Жуковського, професор механіки Микола Борисович Делоне. Після закінчення якого Дмитро Григорович обрав для подальшого навчання механічне відділення Київського політехнічного інституту імператора Олександра ІІ. Студентом він «захворів» на усе життя авіацією, навіть одружився з Надією Сукневич, яка теж марила небом. І хоч вони жили майже голодно, але майстрували власним коштом літак.
Перший легкий спортивний біплан Г1 з двигуном «Анзані» потужністю 25 кінських сил Дмитро побудував з бамбука, який випробував 10 січня 1910 року».
Наступною роботою Григоровича став аероплан, побудований за схемою, що наслідувала конструкцію французького літака «Блеріо ХІ», але з власною системою управління та конструкцією шасі. Будував його Григорович спільно з київським аматором автомобільного спорту багатієм Ільницьким. Фінансової допомоги Ільницького виявилося достатньо, аби завершити працю над новим аеропланом і продемонструвати на київській виставці повітроплавання. Літак привернув загальну увагу фахівців і аматорів авіації. Журнал «Автомобиль и воздухоплавание» назвав його найкращою конструкцією виставки.
Розробками Григоровича зацікавився Федір Терещенко — ця родина була серед ініціаторів створення КПІ і його меценатів. Терещенко також навчався в Київському політехнічному інституті і мріяв стати авіатором. Його захоплення авіацією було настільки сильним, що у своєму маєтку в селі Червоне Бердичівського повіту він обладнав власну авіамайстерню та аеродром. Федір Терещенко запросив Григоровича до співпраці, невдовзі на світ з’явилися два їхні спільні спортивні аероплани — Г2 і Г3. Конструктором і основним виконавцем усіх робіт був Григорович, меценатом — Терещенко.
У 1912-1913 рр. разом із бароном Фальц-Фейном будував крилаті машини.
Перед закінченням КПІ Дмитро поїхав до бельгійського міста Льєжа, де два семестри вивчав аеродинаміку і теорію двигунів.
Автор майже 80 оригінальних конструкцій літаків найрізноманітнішого призначення, зокрема, гідролітаків. У 1913 р., будучи технічним директором авіаційного заводу, Д. Григорович збудував перший у світі гідролітак.
1 червня 1914 року машина М-1 («Морський перший») здійнялася у повітря. Вдалою стала розробка двомісного літаючого човна М-5, після випробувань літак був узятий на озброєння Балтійським і Чорноморським флотами.
Всього за роки Першої світової конструкторське бюро Д. Григоровича створило понад 10 типів гідролітаків. 
Морський двомісний розвідник-бомбардувальник «М-9» конструкції Д. Григоровича вперше у світі був обладнаний гарматою та міг приземлятися не лише на воду, але й сніг. У вересні 1916 року лейтенант Ян Нагурський першим у світі зробив на літаючому човні М-9 дві «мертві» петлі поспіль; нікому повторити «петлю Нестерова» на літаючих човнах інших конструкцій не вдалося. Він випускався в Росії до 1924 р. Кілька зразків М-9 Тимчасовий уряд Росії продав США; Великобританія, Італії та Франції купили його креслення і технічну документацію.
Д. Григоровичу належить реалізована ним ідея застосування на літаках броні та шасі, що складалося в польоті.
Літаючий човен ГАСН київського конструктора — перший у світі морський торпедоносець.
Справи Григоровича були успішними: він навіть мав власне авіаційне підприємство у Петербурзі, але більшовики заборонили виробництво, а потім майно націоналізували. Під час голоду в Петрограді Григорович із родиною перебрався до Києва, потім – до Одеси. У 1919 р. Григорович працював у Катеринославі, Сімферополі, Севастополі. Він досконало володів французькою, німецькою, англійською, мав запрошення до роботи за кордоном, але не бажав кидати вітчизну.
За короткий час під керівництвом Дмитра Григоровича було створено низку проектів і дослідних зразків морських розвідників – МРЛ-1 («Морський розвідник з двигуном «Ліберті»), їх модифікацій – МР-2, МР-3, навчальних літаків МУР-1, МУ-2 («Морський навчальний з двигуном «Рон» і «Морський навчальний»); дальніх морських розвідників РОМ-1, РОМ-2, РОМ-2біс («Розвідник відкритого моря»), двопоплавкового, двохвостого морського міноносця під два встановлені тандемом двигуни ММ-1 («Морський міноносець»), МТ-1 («Морський торпедоносець»).
Та переслідування соціально чужих котилося Союзом. 1 вересня 1928 р. Григорович був заарештований у власному кабінеті, звинувачений у шкідництві і направлений до Бутирської тюрми. Там у «сьомому ангарі», обладнавши дві камери креслярським приладдям, створили КБ. Головним конструктором був призначений Дмитро Григорович, його заступником – Микола Полікарпов, заарештований за звинуваченням в участі у контрреволюційній організації. Тим ув’язненим, кого було зараховано до ОКБ, умови утримання поліпшили – збільшили норми харчування, через день водили до лазні і дозволяли щотижня 10 хвилин побачення з рідними. За три місяці ув’язнені конструктори і інженери розробили макет майбутнього винищувача. Створений ними легендарний літак І-5 став кращим легким винищувачем тих часів. Ця бойова машина спочатку мала абревіатуру — «ВТ» («внутрішня тюрма»). За короткий термін у небо піднялись ЛШ («легкий штурмовик»), ТШ-1 і ТШ-2 («тяжкий штурмовик»), ШОН («штурмовик особливого призначення»).
Після успішних випробувань, Григоровича з другою дружиною і дітьми направили на відпочинок в Ялту з охоронником. 10 липня 1931 р. Дмитро Григорович отримав свободу. Газета «Правда» надрукувала постанову Центрального виконавчого комітету СРСР: «…Амністувати… Головного конструктора з дослідного літакобудування Григоровича Дмитра Павловича, який розкаявся у своїх попередніх вчинках і напруженою роботою довів своє розкаяння. Нагородити його грамотою ЦВК Союзу РСР і грошовою премією в 10000 рублів».
Навесні 1938 р. Григорович отримав нову посаду – керівника щойно організованого КБ у Новосибірську. Але до Сибіру не доїхав: важко занедужав і 26 липня того ж року на п’ятдесят шостому році життя помер від лейкемії. Його ОКБ очолив А. Сильванський (Алевас) – зять М. Кагановича.
Залишити відповідь