– Так кажуть ти преш буром на народні пісні, а Володимирівно? – підначують мене слюсарі.
– Я за те, щоб знати та шанувати творців гарних пісень, щоб не плодити пісень-байстрюків.
– І кому ж вигідно плодити пісні-байстрюки?
– Кому? Подумайте! Згадайте твердження апологета Московської імперії Віссаріона Бєлінського, що право на великих поетів мають великі нації; а племена мають право на народну пісню. Як ви уявляєте такі племена?
– Та як у анекдоті! Бомжуть собі закушкані у шкури особини, ввалюють у печеру і починають мовні вправи: «Ба-ба-ба» – тягне один, – «бу-бу-бу», – булькає інший; «би-би-би», – видає третій. І складаються геніальні звуки разом «бабу би». Так народжується народна пісня?
– Не знаю, хлопці, я не уявляю народження народної пісні. Втім, можу собі уявити нащо нас дебілізують, опускають до печерного племені, стирають із пам’яті імена поетів. Правда, був час (1984), коли на три роки радянці заборонили пісні Богдана Стельмаха.
– Стельмаха? За що?
– А він сказав, що з партійних кабінетів стріляють, як Дантес із пістолета. І тоді Ігор Білозір вигадав називати пісні Стельмаха народними.
– Прокотило?
– Так. Або, візьміть наприклад, пісню «Чом, чом, земле моя». Знаєте? (кивають) Співаєте? (кивають) А хто автор? (тиша).
Тоді слухайте про автора пісні.
30 травня 1872 року в селі Кропивник (тепер Калуського району Івано-Франківської області) народилася Костянтина Малицька (літературні псевдоніми: Віра Лебедова, Чайка Дністрова) батько – греко-католицький священик о. Іван, мати – Олена Гетьманчук із священицького роду. Батько Костантини помер рано, родина переїхала до Станіслава. Там дівчинка отримала від мами початкову освіту, потім була Станіславська державна гімназія. Закінчила дівчина Львівську державну вчительську семінарію, отримала диплом народної вчительки.
З 1903 р. працювала у школах Галичини та Буковини; писала твори для дітей. У 1904 році Костянтина Малицька вчителювала в Лужанах (поблизу Чернівців) на Буковині, познайомилася з Ольгою Кобилянською. 32-річна вчителька активна членкиня товариства «Січ» виспівала вірш «Чом, чом, земле моя», музичні крила твору дав композитор і хоровий диригент Денис Січинський, який працював тоді у Станіславові. Пісню підхопили учні Малицької, згодом більшість їх стала січовими стрільцями, так твір потрапив до обойми стрілецьких пісень. Першим виконавцем став Дмитро Гнатюк. За піснею-первістком у люди пішли «Взяв би я бандуру», «Ой там, на Вкраїні». Для усусів Костянтина Малицька написала «Повставали козаченьки», яку вояки виконували на давній козацький мотив (Тарас Компанійченко і «Хорея козацька»), «Марш соколів». Тоді ж пролунало:
Не миритись, милі браття,
А боротись нині нам.
Бо шаліє кат завзятий,
Смерть голосить козакам.
У 1912 році Костянтина Малицька стала фундатором фонду «На потреби України», що згодом став матеріальною допомогою для Українських січових стрільців.
Перша світова війна поворотним моментом у долі Костянтини Малицької. Вона не встигла виїхати напередодні окупації Львова російським військом і потрапила до гурту заручників. За що? Малицька про це писала: «Єдиною нашою провиною було, що ми “мазепинці”, і не вітали російської армії хлібом-сіллю». Учителька була заарештована, більше трьох місяців перебувала в тюрмі на вул. Баторія, потім етапом через Москву в Красноярськ, звідти – Єнісеєм у Тунгуський край, у забуте Богом і людьми сибірське поселення на Ангарі – Пінчуга Єнісейської губернії. «Українізуй ведмедів, якщо виживеш!».
Костянтина Малицька згадувала: «Дивує мене, що ви у своїх привітах називали мене “царським в’язнем”… Ми не були “царськими в’язнями”, а звичайними політичними в’язнями царської політичної “охрани”. Бути “царським в’язнем” за царських часів означало мати привілеї, тобто їхати звичайним поїздом і мешкати в готелі чи в якімсь монастирі, їсти навіть білий хліб, а не як ми, що їхали в заґратованім і запломбованім возі, без місця до сидження, що сиділи в дійсній тюрмі, а живили нас струхлою кашею чи смердячою рибою».
Костянтина Малицька вижила та почала українізовувати Сибір, заснувала 16 українських шкіл. Незабутній вересень 1919 р., Красноярськ. «…Серед політичного заколоту годі було дожидати, поки уряд подбає за українську школу, — постановлено заснувати її власними фондами. З поміччю прийшла жертвеність подружжя Михайла і Катерини Антонових, колишніх політичних засланців, які на ту ціль віддали свою хату на передмісті Миколаївки, взяли на себе паливо, світло та прохарчування учительки. І так постала в Красноярську перша українська народна школа ім. Котляревського, а я була першою в ній учителькою», — написала К. Малицька, «і першою директоркою».
Після п’ятирічного перебування в Сибіру Костянтина Іванівна повернулася до Львова, продовжила учителювання та директорування в школі імені Тараса Шевченка. Знову очікування свіжонадрукованих поезій, оповідань і сценаріїв… І так усі роки. 
З приходом «визволителів» Василь Щурат – директор Наукової бібліотеки Академії наук УРСР запросив Костянтину Малицьку на роботу старшим бібліографом, де вона укладала універсальний покажчик української дитячої літератури.
Старість, самотність не надихали. Пізнього січневого вечора 1947 року на Лісній вулиці біля дому, повертаючись з роботи, Костянтина Малицька впала і зламала ногу, довго пролежала на холодній землі й захворіла. Доглядала її учителька зі школи ім. Т.Шевченка Стефанія Пашкевич.
День 17-го березня 1947 р. був останнім для 74-річної Костянтини Малицької, української письменниці, вчительки. Поховали її на полі 5 Личаківського цвинтаря у Львові, поряд з могилою її матері.
– Так, слухай це ж окупанти зацікавлені, щоб українці не знали імені Костянтини Малицької, не чули про січових стрільців, про вчительку, яка українізувала Сибір. Та за таку не гріх і випити…
Залишити відповідь