Марко Полторацький

Йому під силу велич опер,
врочистий гімн чужих молитв.
А він, могутній, чинить опір,
співає те, що кров велить!
Ліна Костенко
28 квітня 1729 р. у Сосниці народився Марко Полторацький, перший український професійний оперний співак (баритон), учитель Бортнянського та Березовського. Дід Анни Керн, якій Олександр Пушкін присвятив вірш «Я помню чудное мгновенье…». Його батько, козак Сосницької сотні Чернігівського полку — Федір Полторацький прийняв сан священика православної церкви.
Тямущого та допитливого хлопця віддали в «латинську школу» (колегіум) Чернігова (1737—1741), потім до Києво-Могилянської академії. У 1744 голос Марка в академічному хорі почув граф Олексій Розумовський, який супроводжував імператрицю Єлизавету Петрівну в її поїздці Україною. У 1745 р. Марко Полторацький потрапив до Санкт-Петербурга. З 1746 р. зарахований до хору при імператорському дворі.
Інколи ми задумуємося: чому малих дітей віддавали так далеко – у капелу, в Петербург? Виявляється, поки дитина співала при дворі, родина була звільнена від будь-яких податків. Невдовзі Марка направили в Італію для отримання музичної освіти та вдосконалення вокальної майстерності. Там він здобув репутацію яскравого оперного співака. У 21 рік Марко першим серед українських артистів був зарахований до Петербурзької італійської оперної трупи, бо його голос не поступався голосам найкращих італійських артистів. Дебютував Марко Федорович 28 листопада 1750 р. у опері «Беллерофонт» Франческо Арайї і його оксамитовий бас-баритон вразив публіку. 25 березня 1752 р. 23-річний співак був зарахований до «італійської компанії» з окладом 8500 рублів. Протягом 20-ти років Марко Полторацький під псевдонімом Марко Портурацький був солістом трупи.
Здавалося все є, та ні. Марко Полторацький мріяв про родинне щастя, про нащадків, а доля не дала йому дітей і дружину зовсім юною забрала. У 21 рік українець овдовів. Якось цариця об’їздила церкви Тверської губернії, придворний хор її супроводжував. Марко не тільки хором керував, сам співав, він ще й на публіку позирав. І помітив дівчину, з лиця якої, хоч воду пий.

Дізналася цариця про його знахідку, послали сватів. А вона – 14-річна дочка небагатого поміщика Агафоклея Шишкова (Текля по-нашому) гралася з ляльками. І почула Текля від няньки: «Фёклуша, поди — жених приехал». Обвінчали молодих, короткий медовий тиждень – і поїхав Марко в столицю. А Текля щаслива: вона одружена, незалежна від батьків поміщиця. І почала всьому лад давати. Певно, був у неї економічний геній: і кінний завод на 250 коней облаштувала, оранжереї, теплиці, майстерні, замість дев’яти убогих хатинок постали двадцять цегляних будинків під черепицею для селян. Приїхав чоловік – дивується і нащадок з’явився, і хазяйство процвітає.
І його справи йшли вгору. Марко Полторацький отримав повноваження здійснювати відбір кращих голосів для придворного хору. Неодноразово він їздив в Україну, прослуховував голоси в полкових хорах, церквах, монастирях, школах. У списку відібраних ним «малих півчих» Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Василь Пашкевич. М. Ф. Полторацький створив систему підготовки малолітніх придворних півчих. Крім музичних предметів вони вивчали французьку, італійську, німецьку, історію, географію, арифметику, основи живопису та драматичного мистецтва. Звісно, в цьому були не тільки його таланти, а й дружба з чоловіком Лізавети Петрівни, адже «нерідко за столом вони разом співали українські пісні. В моді було все українське». У 1761 р. Полторацькому призначили «жалування» 1000 рублів. Імператриця подарувала Марку Полторацькому дворянське звання та чин полковника, так рід священнослужителів перетворився на дворянський рід Полторацьких. Указом Катерини II Придворний хор був перейменований на Імператорську придворну капелу. З 1763 р. і до кінця життя Марко Полторацький був першим директором Придворної співацької капели в Санкт-Петербурзі. З 1791 р. він — дійсний статський радник (генерал-майор).
Отак вони й жили: милий, добрий, красивий чоловік своєї дружини, батько 22 дітей і маленька красуня – залізна леді, яка тримала в руках чоловіка, дітей, всю губернію. На 30-річчя Теклі у маєтку постав триповерховий панський палац архітектора Растреллі на 120 кімнат. Спальня поміщиці була декорована рожевим мармуром. Розкішний парк, річка, ставок, квіти, альтанки, мармурові статуї. Онука Полторацького Анна Керн писала про своє дитинство у цьому замку.
Була у маєтку власна лікарня, вітряк, млини, гребля, кузня, винний завод, полотняна фабрика. 4 тисячі кріпаків, куплені землі у Тверській і Оренбурзькій губерніях. І всьому поміщиця сама давала лад. Розумна бізнес-леді потрапила у аварію, після якої була прикута до ліжка. То її носили з ліжком по всіх куточках маєтку: за всім вона стежила, всьому давала лад.
У Полторацьких з’явились великі землі в далекому Оренбурзькому краї, понад 7 тисяч кріпаків, Текля Полторацька закуповувала елітні породи худоби, будувала фабрики з виробництва вовни. Ні діти, ні чоловік ні в чому собі не відмовляли. Усі діти здобули прекрасну освіту, володіли європейськими мовами, знали літературу, музику. Усі дочки Полторацькі вийшли заміж за коханих.
66 років прожив талановитий українець, учитель М. Березовського, Д. Бортнянського продовжив себе у дітях і спочив 24 квітня 1795 р. у Санкт-Петербурзі, похований на Лазаревському кладовищі Олександро-Невської лаври.
Текля пережила чоловіка на 27 років. Її земний годинник зупинився на цифрі 85.
Портрети Марка і Теклі Полторацьких роботи українського художника Дмитра Левицького.