27 травня 1999 року у Мельбурні, Австралія на 94 році упокоївся Дмитро Васильович Нитченко (літературні псевдоніми: Дмитро Чуб, Остап Зірчастий, англ. Dmytro Nytczenko [Nytschenko]) – Українець, письменник. А від народження він мав ім’я Дмитро Ніценко й побачив світ 21 лютого 1905 р. у заможній селянській родині в Зінькові на Полтавщині.
Дмитро навчався в індустріально-технічній школі, друкував свої твори у стінній газеті, у «Червоній газеті» (Ростов-на-Дону). З осені 1926 р. здобував освіту на Краснодарському робітничому факультеті (тоді викладання там було українською). Але за рік його оголосили класовим ворогом і за «непролетарське походження» виключили. Подався Нитченко в Україну, в Харків. Вступив на мовно-літературний факультет Інституту народної освіти, працював у Державному видавництві. Дмитро познайомився з Миколою Хвильовим, Степаном Васильченком, Борисом Антоненком-Давидовичем, Іваном Багряним, Володимиром Сосюрою, Наталією Забілою.
На початку радянсько-німецької війни був мобілізований в армію. Пройшов і полон, і табір переміщених осіб у Німеччині, про яких пізніше багато писав, хоч у народі кажуть: «Щоб ворогів не наживати, треба спогади після смерті друкувати».
У 1949 р. з німецького концтабору разом із дружиною і двома дочками виїхав до Австралії. Працював у кам’яному кар’єрі, відкладав кошти, аби видати українську книжку та відіслати її в Україну. Дмитро Нитченко у вільний час вивчав англійську мову, кілька десятиліть працював учителем та директором українських суботніх шкіл у Мельбурні та писав власні твори. Згодом у Австралії Нитченко відкрив друкарню «Байда». Усі бібліотеки нашої держави мають його книжки.
Сьогодні діти й онуки Нитченка продовжують українські справи:
Старша донька Леся Ткач — письменниця, молодша донька Галя Кошарська — викладач української мови та літератури в Університеті Макворі в Сіднеї і керівник українського відділу.
Онук Юрій Ткач — відомий перекладач українських книг.
Поїзд до Сіднея в’ється по долині
Між горби зелені і густі гаї.
А у мене в серці б’є тривога нині –
Все про нашу молодь, про батьків її.
Маєм патріотів (грім би їх ударив!),
Але де їх діти, мова їхня де?
Розбрелися діти по чужих «кошарах»,
Відцуралось мови зілля молоде.
Ви підіть у табір, табір молодечий.
Там вже мова наша майже не бринить,
І лягає смуток тягарем на плечі,
Що ростуть, як покруч, дочки і сини.
Занедбали мову рідної дитини…
Хто ж це перед словом рідним завинив?
Той, кому у серці вмерла Україна,
Той, кому вже душу вкрили бур’яни.
Потонули в добрах, де вже їм про мову,
За яку вмирали і батьки, й діди…
Не неси ж до хати знайдену підкову,
Бо хто мови зрікся, той добра не жди!
