27 квітня 1924 р. у Празі помер 62-річний Микола Андрусів, геолог, мінералог і палеонтолог.
Він побачив світ в Одесі на День Св. Миколая і був щедро обдарований талантами. Дитинство Миколи пройшло в Одесі та Керчі, тому здавалося, що Чорне море було в його крові. Хлопцем захопився археологією, розкопками, збором колекції морської фауни. Після гімназії навчався в університеті Одеси, слухав лекції улюбленого Іллі Мечникова. Блискуче завершення вишу дало можливість два роки стажуватися за кордоном (у Німеччині, Франції, Італії). У Парижі Микола закохався (в порядному значенні слова) у видатного археолога Генріха Шлімана, в його розповіді про розкопки руїн Трої і обрав собі тестя – батька Надії.
З молодою дружиною він приїхав у рідні краї й віддався науці. Правда, за два роки довелося знову їхати в Париж, бо помер тесть і треба було оформити спадщину – будиночок у столиці Франції. За два роки Андрусів відвідав Сорбонну, Загребський університет, взяв участь у З’їзді британських натуралістів.
Науковий шлях Андрусова складався дуже вдало: Петербург, Тарту, Київський університет, де він очолив кафедру геології, об’єднав багатьох здібних молодих учених, які утворили його школу. Праці Андрусова дали змогу розробити детальну стратиграфію неогенових відкладень Понто-Каспійської області, яка й досі є неперевершеним зразком щодо чіткості та точності підрозділів.
У дружній родині зростало троє синів. Та увірвалася Перша світова – і хлопці пішли на фронт. Микола Андрусів з дружиною переїхали до Криму. Професор почав працювати у щойно відкритому Таврійському університеті, прийшла звістка про обрання його в засновану у Києві Українську Академію наук, з фронту повернулися Вадим та Дмитро. І лише доля старшого, Леоніда, вкрай непокоїла його. І запанувала чорна смуга: діти захворіли на висипний тиф; надійшла убивча звістка про загибель на Кольському півострові старшого сина Леоніда, вченого, учасника біологічної експедиції.
Це стало фатальним: Андрусова звалив інсульт, відмовили рука і нога. І, хоч Микола Іванович перебував у вкрай тяжкому стані, рідні вирішили їхати до Парижа, де був будиночок. Та навіть у Франції після лікування він мало ходив, насилу міг написати кілька рядків. Йому купили друкарську машинку, на ній він непогано друкував.
І знову матеріальні статки женуть у мандри. У 1922 році Андрусови переїхали до Праги, де життя було дешевшим, легше було дати освіту дітям. Микола Іванович і тут намагався працювати, але через нездужання, відсутність матеріалів, колекцій, книг, контактів з науковим співтовариством, а головне — через відсутність перспективи – ледь просувався. Він помер у Празі 27 квітня 1924 року.
Напрацювання Андрусова вплинули на практику відкриття родовищ нафти на нових територіях у навколокаспійському регіоні.
Його син Дмитро Андрусів, онук Генріха Шлімана – перший професор геології в системі вищої освіти Словаччини, академік Словацької Академії наук, фундатор сучасного Державного геологічного інституту в Братиславі і перший його директор. Після смерті батька опублікував працю «Післятретинна тиранська тераса в області Чорного моря».
