Весь світ стоїть, мов храм, розписаний штудерно,
Весь Божий світ яріє барвами яси,
І хочеться благать: очисти нас од скверни,
Створителю краси!
Наталя Лівицька-Холодна – дочка Андрія Лівицького, президента УНР в екзилі (1926–1954), сестра Миколи Лівицького – президента УНР в екзилі у 1967–1989 рр., дружина художника Петра Холодного. Вона вперше заплакала, коли побачила світ 15 червня 1902 р. на хуторі Гельмязєв біля Золотоноші (Черкащина). А далі до п’яти років було романтичне дитинство у бабусі. Рай! Казковий світ! Де казкою було життя її роду: її прадід колись закохався у татарочку й привіз полонянку додому. І народилися їм нащадки з палкими чорними розкосими очима. Український світ Наталії закінчився пожежею на хуторі:
Вже мені не вчитися ходити
босими ногами по стерні
й будяки збирать, мов квіти,
в бур’яні,
не скакати в клуні з бантини,
мов з сідла…
Далі було життя з батьками. Татусь працював адвокатом. Була у житті дівчини гімназія в Золотоноші, перші щоденники-сповіді, перша закоханість… Але політика вирішила долю красуні. Батько Наталії був членом уряду УНР, тому родина мусила емігрувати. Виїздили разом із іншими родинами урядовців Центральної Ради. Так доля звела Наталю з Петром Холодним, сином художника, заступника міністра освіти УНР Петра Холодного. Молоді люди пригубили келих чарівного зілля, разом приїхали до Праги. Наталія училася в університеті на факультеті романських мов. Подружилася вона з Оленою Телігою, Юрієм Дараганом, Євгеном Маланюком; разом ходили на зальоти.
Наталія стала Музою і палким коханням Євгена Маланюка, але її серце не відгукнулося.
Які ж наворожили зорі,
Що два життя в людській імлі –
Побачать віддалі прозорі,
Розквітнуть казкою землі?
Який же янгол зореокий
З нічних небес на нас вказав,
І Бог забув про синій спокій,
І в вічність нас заколисав!
Вона пішла під вінець не з палким Євгеном, а з Холодним. А Маланюк? У той же день, у той же час вінчався із Зоєю Равич. Пізніше вони листувалися, були друзями, але закоханість пана Євгена інколи виривалася докорами за відмову.
і піду навмання в незнаний край
повз чужі перелази.
Бо у свій нема ні стежок,
ні доріг:
поросли давно кропивою.
Під ногами вже не зелений муріг,
і не пахне вітер весною.
Із Праги родина переїхала до Варшави, де Наталія організувала групу «Танк». До неї прийшло «гірке питво» кохання після знайомства з Ігорем Лоським, інженером, одним із небагатьох живих героїв Крут. Одна за одною почали з’являтися пристрасні й ніжні поезії Наталії Лівицької-Холодної.
П’ю трунок півночі,
зіллям відьомським насичений,
п’ю трунок закінчення
і відчаю…
поки уп’юсь докраю.
Місяць – постійний товариш –
дивиться в око зловісно.
Чом ти вже зілля такого не звариш,
щоб від нього повісилась.
Та Ігор теж був одружений із солісткою хору Кошиця. У 1936 році у Львові її коханий помер від голоду. Пережила мисткиня переїзд до США, втрату батька, брата, чоловіка. Поки був чоловік, жили з продажу його картин. А потім кому потрібна українська поетка, перекладачка з французької, німецької? Упродовж 17 років Наталія Лівицька-Холодна була робітницею на фабриці, клеїла коробочки та продовжувала писати свій віршований роман довгого життя. Останні роки мешкала у притулку для самотніх людей. Інколи її навідувала донька Іда Холодна-Харина, грала їй на фортепіано.
Це нічого, що вже не такі
вечори ні взимку, ні
весною.
Ти їх любиш тепер із кимсь,
а я сама з собою.
І так добре мені в самоті:
самота – то гордість духа.
Це нічого, що очі вже
не ті
і що вже ні батька, ні друга.
Моя добра подруга Катерина Криворучко їздила на побачення до пані Наталії, яка так не любила обличчя «старості собачої», годинами сиділа, обкладена листами й записками, залишаючись вічною оптимісткою, яка так хотіла жити.
Я не хочу медичної ласки,
я не хочу себе воскрешать.
Коли буде остання поразка,
коли тіло залишить душа,
я не скнітиму зайвим трупом
на землі, що прекрасна така,
і засмічувати не буду
плюскіт хвилі й цвіт вишняка.
28 квітня 2005 року в Торонто, у Канаді 102-річна поетка Наталія Лівицька-Холодна завершила віршований роман життя.
