1 березня 1930 р. на Полтавщині у с. Градизьк народився Іван Білик, письменник, перекладач (пам’ятаєте детективи Б. Райнова?), лауреат Шевченківської премії.
Інтелігентна селянська родина, про яку Іван Білик розповідав: «Моя бабця, мамина мати, була із роду Котляревських, автору «Енеїди» вона була правнукою. Її батько Федір Іванович мав дві доньки, вони були останні в роду, хто мав прізвище Котляревські. А потім обидві вийшли заміж — одна за Білика, а друга за Ковтуна. На них прізвище й обірвалося». Дід – богомаз, малював ікони, писав їх із реальних людей, усі його святі мали «прототипів». Напередодні народження Іванка його 26-річний батько загинув, як ворог народу, тому хлопчику дали мамине прізвище. Сам письменник згадував: «У нас дома була чудова бібліотека. Стелажі здіймались аж під стелю, а до неї у старовинному будинку метрів чотири». Дитя, яке пережило голодомор, бачило смерть діда, бабусі, старшої сестри; дрібням запам’ятало, як бабуня (правнучка І. Котляревського!) на сковороді смажила жабку; потім був притулок для дітей-доходяг, які помирали від голоду. Невеселе дитинство та юність: школа, згодом викладання німецької, французької мов, фізкультури в сільській школі.
Нарешті Іван здобув освіту на факультеті журналістики Київського університету, почав роботу в редакціях газет, займався перекладацькою справою, самотужки вивчив болгарську мову. Поталанило Івану Білику у сердечних справах. Якось на пляжі Гідропарку він побачив гарну фігуру, обличчя якої закривав великий капелюх. Заінтригувало?! Вони познайомилися, а невдовзі москвичка Світлана стала дружиною на всі 40 років. Жили тихо, мирно в двокімнатці на вул. Ярославів Вал, дітей не мали.
І все було добре, поки в бібліотеці Спілки письменників не звалився том з верхньої полиці мало не на голову Білика. Це була книга «Аттила і Русь IV-V ст.» Вельтмана. Взяв її Білик до рук і захопився, працював гарячково над романом «Меч Арея». Автор розповідав, що під час написання щодня викурював по 40 цигарок і випивав термос кави. Рецензент Петро Толочко розбив «Меч Арея» у пух і прах.
Січень 1972 року відзначився другим покосом дисидентів. Тому «Меч Арея» був заборонений за вказівкою ЦК Компартії України – за «неправильне трактування історії»: його вилучили з бібліотек, а нерозпродані примірники – із книгарень, хоч роман одразу ж став бестселером. Знищили 5 тисяч примірників із 65–тисячного накладу. Якоюсь мірою це була реклама: кіоскери, продавці стали приховувати книги та продавати «з-під поли» за 25 крб. Самого письменника змусили звільнитися з роботи в редакції газети «Літературна Україна», позбавили права друкуватись. Три роки І.Білик був без роботи, а потім змінив орієнтацію: влаштувався в редакцію часопису «Всесвіт» на посаду «секретар-друкарка». А з вуст в уста передавалися легенди: «Іван Білик мав 5 років таборів №17, Комі, потім 15 років висилки, знає 20 мов».
Іван Білик написав більше 10 романів; найбільш відомі «Меч Арея», «Золотий Ра». 
Іван Білик уславився «скіфською трилогією», за роман із якої («Не дратуйте грифонів») удостоївся Шевченківської премії у 1991 році. Отримав премію й зрадів: ще трохи грошей до цієї суми докладе і купить собі «жигулі». Але враз рублі знецінилися, ціни підскочили: не 8 тисяч стали просити за «жигулі», а всі 20, так Іван Білик машини собі не купив.
В останні роки І.Білик хворів і нічого не бачив. Проти ночі на 27 листопада 2012, в середу, зупинилося серце 82-річного письменника Івана Білика, нащадка Івана Котляревського. Родичі знайшли його вранці у своїй квартирі.
