Знали ми, що народився Дід Стефан Пилипович Самійленко 13 (25) грудня 1906 року у містечку Станіслав на Херсонщині, на березі Бузького лиману, що ця місцевість була заселена відвіку. 
Тут бував Геродот і описував храм Деметри (V ст. до н. е.) 
Зі спогадів професора про матусю ми просоталися повагою до його родини. Як усі хлопчаки, Стефко пас худобу, копав город, молотив пшеницю, лузав кукурудзу, вибивав соняхи… Він часто хворів, тому мама від себе надовго не відпускала. 
Після семирічної школи закінчив сільськогосподарський технікум і працював агрономом.
Саме матінка вмовила сина «вийти в люди» – і 20-річний Стефан поїхав здобувати освіту в Херсонському інституті народної освіти (нині педагогічний університет), а потім протягом 1930 – 1933 рр. – в аспірантурі Інституту мовної культури Ленінграда. З 1933 року Стефан Пилипович працював у педагогічних інститутах Полтави та Луганська (тоді Ворошиловграда). У 33 роки С.Самійленко захистив кандидатську дисертацію на тему: «Категорія персональності та імперсональності в слов’янських мовах».
З 1950 року і до останнього дня Стефан Самійленко працював у Запорізькому педагогічному інституті. У 1960 році захистив докторську дисертацію на тему: «Із історії східнослов’янських займенників», став доктором філологічних наук. Таке повільне просування кар’єрними сходинками пояснювалося не лінійністю науковця: він не бажав вступати до лав КПРС і мав дружину небажаної для влади національності.
1962 року Стефан Пилипович отримав звання професора, був завідувачем кафедри української мови.
Пам’ятаю, на своїй першій лекції вступу до мовознавства Дід Самійленко знайомився з нами (Дід, хоч зараз я старша за нього тодішнього). Високий, міцний, поважний, наче з картини І. Рєпіна «Запорожці», вразив своєю інтелігентністю, лагідністю мови степовика. От професор пояснив нам, що він не Степан, а Стефан (у перекладі – вінок), що це ім’я йому «дали» матуся. Я з того роду, де батьків називали на «Ви», тому це таке шляхетне, рідне «матуся дали» врізалося в душу степовички. І полилася лекція-бесіда мудрої людини, що вирізняло професора зі зграї читачів пожовклих конспектів. Час від часу лектор вдивлявся в обличчя студентів (Чи всім зрозуміло? Чи не зле комусь?), інколи лунало: «Дівчинко, Вас щось засмутило?». Час від часу професор проводив розрядку, давав нам посміятися. Наприклад, розповідаючи про культуру мови студентів, Стефан Пилипович процитував заяву першокурсниці на ім’я декана: «Прошу відпустити мене додому, так як я з одного боку хвора, а з другого боку не маю грошей».
Ми пам’ятали, як Стефан Пилипович переніс час екзамену, коли дізнався, що їдальня не працювала і студенти голодні; але нікому до голови не заходила думка, що лагідному викладачеві можна сісти на шию.
Звичайно, ми вже зібрали основні плітки-чутки про кожного викладача запордерпеду (улюблена «клікуха» Запорізького педагогічного). Знали, що Стефан Пилипович Самійленко мав феноменальну пам’ять і не забував прізвищ, імен своїх студентів через роки. Стефан Пилипович не любив запізнень, але не принижував студентів – пускав усіх. Він не засипав студентів, не гнав нас із іспитів, не різав стипендій, давав змогу перескласти предмет.
Пам’ятаю, як Дід опікувався своїм улюбленим аспірантом Віктором Чабаненком, як відстоював його під час ідеологічних гонінь.
26 жовтня 1977 року, Запоріжжя, вул. Якова Новицького, 10; наш Дід помер, 70-річний мовознавець, знавець есперанто, автор 110 праць, справжній професор Самійленко Стефан Пилипович.
Він тихо вирушав
до берега печалі,
Куди не докричать
ні славі, ні хулі,
А ми ще звідсіля,
та вже услід мовчали,
Коли він пропливав
у чорнім кораблі.
У чорнім кораблі
лежав професор мови,
Словесності мудрець
в безмовність плив страшну.
Професор мови плив
у слів закляклім морі..
Написав Рекуба, мій друг по парті, не тільки по курсу, по життю Толик Рекубрацький «Учителю вчителів», пам’яті професора української мови Стефана Пилиповича Самійленка.
Любимий наш дідусь,
студентська наша втіхо,
Далеко не усі
ми вчилися «на п’ять
На вічний докір нам
зостались ваші книги,
Хоч би ж їх прочитать.
Не те, щоб написать…
Прощайте назавжди.
Немає тут розради.
До напису б додать:
«Учитель вчителів»
А ми, немов слова,
розбилися на склади,
По одному, по два —
вертаємось до слів.
Залишити відповідь