Мільйонер, який уклав усі статки в справи державотворення України – Євген Харламович Чикаленко, найбільший землевласник.
Він прийшов у світ 9 (21) грудня 1861 р. у с. Перешори, Херсонщина. Не можна назвати дитинство безжурним: діти поміщика (старший на рік Іван, молодша на три роки сестра Галина, сам Женька) росли серед селянських дітей; змалку звикли до роботи. Коли ж батьки остаточно розсварилися й розійшлися, всіх дітей батько залишив у себе. Дев’ятилітнього Євгена віддав на навчання до Одеси в пансіон англійця Рандаля. Оскільки малий Чикаленко крім «мужицької», тобто української мови, не знав, то став мішенню дошкульних глузувань, знущань, перекривлянь з боку школярів і вчителів. Цькування викликало сором за свою мову. Так було до Різдва. На святі був концерт: історик Леонід Смоленський співав «Уже років двісті, як козак в неволі». Женька підняв голову, відчув себе козаком і почав укоськувати своїх кривдників по одному.
Коли Євгенові було 10 років, тато помер, діти лишилися під опікою дядька Петра: йому батько залишив землю, з умовою, що нею володітимуть діти, коли виростуть. Дядько був справжнім хазяїном, хоч і чарку шанував, і доблесно холостякував.
Нарешті дядько віддав племінника до Єлісаветградської реальної школи. Шість років він сидів там за однією партою з Панасом Тобілевичем – майбутнім актором Панасом Саксаганським, у їхньому класі вчився Олександр Тарковський – батько поета Арсенія Тарковського, дід кінорежисера Андрія Тарковського. Звісно, Женя познайомився з іншими братами Тобілевичами – Миколою Садовським та Іваном Карпенком-Карим, бо жив на квартирі Тобілевичів. Під час навчання в Єлисаветграді захопився аматорським українським театром Марка Кропивницького.
Освіту здобув у Харківському університеті (природничий факультет). На третьому курсі мав серйозні проблеми з дядьком. Сталося так, що Євген познайомився з курсисткою Марією Садиковою, родом із Лубенщини та посватався. Дядько ж напитав наречену з посагом у 1200 десятин землі, а в Марії було всього 7. Пара пішла в гудок – дядько змирився і благословив молодих. А далі подружжя вирішило: хто б не знайшовся (хлопчик чи дівчинка) буде носити батькове ім’я.
У 24 роки Євгена Чикаленка за участь у таємному народовольчому гуртку вислали у Перешори. Разом із жінкою й малою дитиною п’ять років жив під наглядом поліції. Дядько довірив йому господарство: рогатої худоби до 200 голів, коней – півтори сотні, до тисячі овець, 50 свиней. Скоро господарство почало давати прибуток, на поганеньких землях отримував до 150 пудів зерна з десятини. Одержав золотий значок Міністерства землеробства Російської імперії за зразкове господарювання. Написав і видав практичні поради для сільського господарства «Розмови про сільське хазяйство» у 5 книгах, що з’явилися півмільйонним накладом і були в Україні серед селян другими за популярністю після «Кобзаря». Свою брошуру Євген Харлампійович написав українською мовою і потім аж п’ять років добивався її видання, причому дозвіл підписував сам міністр внутрішніх справ Росії, оскільки українська мова на той час була забороненою.
У 1890 р. дядько Петро помер і господарство в Перешорах перейшло Євгенові Чикаленку. Землі було 900 десятин. Частину її продав тутешнім селянам, а собі купив 1100 десятин у Кононівці на Полтавщині. У Перешорах придбав багато книг, заснував бібліотеку для селян.
Від 1894 року сім’я Чикаленків мешкала в Одесі. Тут він став членом української Громади і брав активну участь у її діяльності, а також допомагав видавати часопис «По морю и по суше»; власним коштом видав збірку «ЗОО найкращих українських пісень», які були ним зібрані й допрацьовані у юнацькі роки.
Коли у 1895 році померла восьмирічна донька Євгенія, Чикаленко вирішив усі кошти, які б мали скласти її посаг, віддати на громадські цілі і таким чином вшанувати її пам’ять. У 1900 р. переїхав до Києва, купив дім на Маріїно-Благовіщенській, 56, нинішня Саксаганського, – в «українському кварталі», де жили Косачі, Лисенки, Старицькі.
На його гроші видано «Русско-український словарь» Уманця-Комарова (Львів, 1893–1898), він допомагав журналу «Киевская Старина», даючи нагороду (1000 крб.) за найкраще написану історію України та сплачуючи гонорари за українські твори письменства, друковані в «Киевской Старине». Взяв на себе оплату авторських гонорарів у цьому ж журналі, підтримуючи таким чином Б. Грінченка, Д. Мордовця, Д. Яворницького, М. Коцюбинського. Організував при НТШ у Львові фонд ім. Мордовця для допомоги українським письменникам, фінансував тижневик РУП «Селянин» у Львові, став головним фундатором «Академічного Дому» у Львові (25 000 карб), заохочуючи наддніпрянську молодь їхати на студії до Львова.
Щоб не молилися українці чужою мовою, оплатив переклад Біблії Морачевського.
У 1910 р. придбав у Алупці земельну ділянку, щоб збудувати пансіон для українських письменників.
Євген Чикаленко був переконаний, що у бюджеті українства мусить бути щоденна газета, щоб не захлинутися в морі російському! І він власним коштом видавав єдину на Наддніпрянщині україномовну щоденну газету «Рада» (1906–1914), хоч страшенно нервував, нажив виразку й поклав початок розоренню. Він оплачував і праві українські партії, і ліві, аби вони були українськими. Саме Чикаленко сплатив перші гонорари Вінниченкові, заплатив за нього 500 золотих рублів застави у Лук’янівській в’язниці.
Підточувало Євгена Харламповича і таємне кохання: він був на межі самогубства, карався, не кажучи їй жодного словечка. Як сказати, коли вона – ровесниця старшої його дочки, племінниця Юлія Садик. Та дівчина сама почала розмову, сказала, що відмовляла всім женихам, бо кохає його. Отже, хоч кохання до гробової дошки не буває, але хто його знає… краще жити з коханою. Марії Чикаленко залишив маєток у Кононівці, а сам із Юлією жив у Києві та Перешорах. Діти, всі четверо, окрім Петруся, засуджували батька, буваючи в Києві, не заходили до батька, але потім помирилися.
Уже 4 березня 1917 року, з ініціативи Товариства українських поступовців – Д. Дорошенка, С. Єфремова, Є. Чикаленка та інших була створена Українська Центральна Рада, до якої обрали Євгена Харлампійовича та його сина Левка. Є. Чикаленка мали обрати головою Центральної Ради, але через хворобу він відмовився на користь М. Грушевського, побув на посаді до приїзду М. Грушевського.
Євген Чикаленко бачив: земельна політика українських соціалістів у Центральній Раді – згубна; голота зрадить державу. Записав у щоденнику в день гетьманського перевороту: «Я доводив Грушевському, що треба будувати державу на середньому земельному власникові, бо голота – елемент непевний і не підтримає Центральну Раду в тяжку годину, як не підтримала в боротьбі з більшовиками. Я казав йому, що напевне великоземельні власники, опираючись на німців, розженуть Центральну Раду».
У 1918-му запросили стати гетьманом, три дні думав: знав, що справиться; вірив, що Україні потрібний гетьманат; але з рук німців… відмовився на користь П. Скоропадського.
З 1920 перебував у Рабенштайні (Австрія), жив у великій бідності. Намагався заробляти сам і ні в кого нічого не просити. А ті, кому він раніше допомагав, стали багатим, старалися його принизити, взяти редактором за «три копійки».
З 1925 очолював Термінологічну Комісію при Українській господарській академії у Подєбрадах. 1926 року писав Сергію Єфремову, як йому остогидло вишукувати гроші на існування: «лягаючи спати, прошу Бога, щоб не встати завтра, але так, щоб не почувати, що вмираю». З Юлією вони прожили в цивільному шлюбі майже два десятиліття – вона померла на рік раніше за Євгена Харламповича. У напівголодного біженця виразка шлунка перейшла в рак. Українська нью-йоркська газета «Свобода» навіть оголошувала збір коштів на лікування Чикаленка.
Так і жив різкий, щирий, правдомовний, гострий на язик. Глибокий аналітик розумів, що справа України безнадійна, але діяв за давнім принципом: «а ти, Марку, грай!» Якось на запитання, чи варто повертатися в Радянську Україну, відповів: «Вертайтесь, у кого морда видержить, там люди потрібні!»
Помер Є. Чикаленко 20 червня 1929 року у клініці чеського університету. За заповітом, його тіло спалене в крематорії – з тим, щоб попіл потім розвіяли полем в Україні. Просив, щоб не було ніяких показушних квітів, нещирих промов (хоч поганих, але довгих).
