Ворон воронові ока не виклює, але білу ворону птахи задзьобують. Чому? «Білих ворон» не любили за царя: чому рівний серед рівних ставав українцем? Так було винесено вирок усім княжим, гетьманським, козацьким полковницьким родам (особливо чоловічій лінії).
Чому свій серед своїх, номенклатурна одиниця, тяжіє до націоналістів? Їх ненавиділа та знищувала радянська влада: Алла Горська, Ліна Костенко, Леоніда Світлична (Терещенко).
За самодостатність, самоповагу ненавиділа влада рід Якутовичів.
Якутовичі родом із Білорусі (село Воронове Гомельської губернії) ніколи не були бідними: уміли працювати, копійку заробляти й примножувати. Розбагатіли та приїхали в Київ у середині ХІХ століття, були підрядниками, займалися будівництвом, зводили церкви.
А на Андріївському узвозі, 32 жив рід Сенчило–Стефановських, який розписував церкви. Найстарший Сенчило-Стефановський (прадід Георгія Якутовича) мав художню школу на Подолі, п’ять будинків і товаришував з Тарасом Шевченком. Їхня дочка, красива, як богиня, в 16 років вийшла заміж за Петра Лукича Якутовича, у 1906 р. народила В’ячеслава Петровича Якутовича. У часи Центральної Ради красуня працювала в секретаріаті Михайла Грушевського машиністкою. Треба було бачити її щоденні поїздки на роботу. Справа в тім, що педагогічний музей займали юнкери, а залу і дві кімнатки Євген Чикаленко винаймав для Центральної Ради. Звісно, у кабінетах процвітала клептоманія, тому пані Якутович не залишала там друкарську машинку, щоб не вкрали. Щоранку їй подавали візника і вона зі своїм «Ундервудом» їхала на роботу. Віддана патріотка свого сина-підлітка Славка (майбутнього В’ячеслава Петровича) записала в бойскаути, і це вплинуло на його подальшу долю. А коли Петлюра відходив, чисельний рід Сенчило–Стефановських через Одесу виїхав до Франції, а 13-літній Славко через вікно утік із дому за армією УНР. «Повернувся у 1922-му з… орденом Червоного Прапора. Він був неперевершений відчайдух. Після Петлюри потрапив до отамана Зеленого, потім – до Будьонного, і командиром його ескадрону був Рокосовський, майбутній маршал». В’ячеслав Петрович Якутович, коли повернувся до Києва, звернув увагу на симпатичну сусідку з родини Котових, які жили поверхом нижче.
Вони одружилися і тесть Котов віддав молодим власний будиночок на Петрівській вулиці. У цьому будинку народилися сини В’ячеслава Якутовича: старший Ігор, а 14 лютого 1930 р. – Якутович Георгій В’ячеславович, український митець-графік, ілюстратор, майстер лінориту, деревориту й офорту, художник кіно, який оформив фільми: «Тіні забутих предків» (1965, у співавт.), «Захар Беркут» (1971). Був консультантом стрічки «Камінний хрест» (1968) Автор спогадів про С.Параджанова «Незакінчена сповідь» (у книзі «Сергій Параджанов. Злет. Трагедія. Вічність». — К., 1994).
Батько художника Сергія Якутовича,
свекор Ольги Якутович,
дід Антона Якутовича.
Інтелігентна родина розмовляла українською, польською та російською, бо у жилах роду текла білоруська, вірменська, українська, литовська, російська кров. Бабуся дала сім’ї українську тему, бо її прадід Сенчило-Стефановський листувався з Тарасом Шевченком, листи були скарбом сім’ї. Батько любив історію, «Тараса Бульбу» знав напам’ять писав вірші українською мовою. У Києві він був журналістом, писав під псевдонімом В’ячеслав Славко, перекладав українською книжки дитячих письменників… Старший брат Георгія ходив у перший клас української школи, а молодший завжди питав Ігоря, що таке Україна? Коли ж Георгію було три-чотири роки, то родина виїхала з Києва, бо батька знову взяли в армію і він попав в академію імені Фрунзе. Родина переїхала до Москви. Де вони тільки не жили: Москва, Фінляндія, Брест-Литовський, Естонія, Ленінград! Малий Георгій запам’ятав, як до їхнього будинку в Естонії приїхали… есесівці – тоді в СРСР була з ними: і його мати робила їм пельмені. Якось батько пішов по гриби, а повернувся, коли почалася війна. Чим він займався? Його закидали літаком за лінію фронту, й він виводив війська з оточення. У 36 років батько став генералом-майором. Якось у його землянку влучив снаряд, В’ячеслав Якутович отримав 19 поранень, після госпіталю командував гвардійським корпусом, мав іменну зброю.
Потім родина була в евакуації на Уралі, село Тонкіно, вони жили в старій садибі лікаря. Там було, як у Чехова, все разом — будинок, лікарня, бібліотека. І знайшли хлопці книжку без палітурки. Ігор сказав: «Оце книжка, написана українською мовою. Давай я тобі розповім», так Георгій почав учити українську мову. Книжка виявилася символічною — «Тіні забутих предків». І знову був Ленінград, куди сестра Георгія, Олеся Данченко, прислала «Захара Беркута» і «Fata morgana». А молодий генерал разом із Рокосовським формував польську Армію Людову, звідти він привіз 18-літню Клаву, санінструктора і бойову подругу. Сім’я розпалася: мати з синами повернулася до Києва на Кудрявську вулицю – до своїх батьків, Котових.
Після повернення на Поділ Георгій закінчив школу, графічний факультет інституту (1948—1954, клас І. Плещинського). Студентом вирішив, що його сусідка, художниця Олександра Павловська (1928 р.н.) – його доля. Дружина була з давнього київського дворянського роду, тому й увійшли в історію родини декабристи, біла гвардія.
Дід Олександри, на честь якого її назвали, Павловський Олександр Дмитрович (1857-1944) – видатний мікро-біолог і хірург, доктор медичних наук, професор Київського університету святого Володимира; перший директор Бактеріологічного інституту. Її батько, Павловський Георгій Олександрович, учився в одному класі з Михайлом Булгаковим, у Першій київській гімназії, служив у армії – штабс-капітан 1-го Кавказького саперного батальйону. У 20-му році вся велика родина Павловських виїхала через Туреччину до Румунії, Павловський Георгій Олександрович залишився. Запеклий англоман Павловський став офіцером Білої армії, двічі його арештовували й саджали до буцегарні. Закінчив життя заступником міністра, не будучи членом партії. Дружина Георгія Павловського – архітектор, автор проекту стадіону «Динамо» (Київ), заводу «ФЕД» (Харків)….
Рідна сестра Олександри жила у Москві й була головним діагностиком лікарні Кремля.
Одружився Якутович – не помилився, син Сергій у них з’явився, потім Дмитро. Батько й сини разом мали неймовірний час – дитинство. Родина Якутовичів влітку жила у Зміївці, де Олександр Павловський побудував лікарню, бібліотеку, школу, де пройшло дитинство Олександриного батька; взимку – на Андріївському узвозі, поряд із садибою Булгакових. Бачили, як все у Зміївці знесли, щоб побудувати четвертий реактор. Так історія пройшла крізь Георгія та його рід.
«У роки мого дитинства наша родина влітку винаймала будиночок у Каневі, — пригадував Сергій Якутович. — До нас тоді з’їжджалися родичі і знайомі з Ленінграда, Києва інших міст: аби досхочу «від’їстися» на варениках і сметані. І якось батько, вгледівши мене посеред дорослих, підійшов, ухопив за руку і заявив: «Нічого з дитини робити свиню!» І ми з ним пішли… Із Канева до… Коростеня. Коли втомлювалися або коли наставав час ночівлі, зупинялися в полі, лягали біля скирт. На все життя я запам’ятав, як дивився в ті хвилини в небо, споглядаючи за орлиним польотом, і слова батька: «Той, хто має крила, не питає дозволу літати».
В усі поїздки батько брав сина з собою: Італія, з шести років кожного літа батько й син мандрували Карпатами…
Буйні батькові ідеї, фантазії, енциклопедичні знання і поряд із цим титанічна дисципліна: ідеальний порядок у майстерні, сліпуча чистота; унікальна працьовитість – 10 років роботи над однією книгою, «Вій» створював упродовж 5 років!
Дереворити Георгія Якутовича до «Фата Моргана» М.Коцюбинського (1957) стали його аспірантською роботою.
Дружина Г. Якутовича, Олександра Георгіївна Павловська, закінчила графічний факультет Київського державного художнього інституту, працювала з плакатами, потім у видавництві «Веселка», де ілюструвала казки «Коза-Дереза» (1956), «Кирило Кожум’яка» (1966), казки О. Пушкіна у стилі гравюр старих київських майстрів. 
Кілька поколінь майбутніх художників навчалося в неї, викладача Республіканської художньої середньої школи.
На Всесвітньому молодіжному фестивалі у Москві Якутович дізнався про Дієго Ріверу, через Мексику відкрив для себе творчість Георгія Нарбута, школи «бойчукістів» і українські першоджерела. Цей короткий час між собою називали «охрущеніє строптівой», українці поспішали, щоб в умовах радянської окупації здійснити рісорджименто.
З насолодою ілюстрував Якутович вистави І.Кочерги «Ярослав Мудрий» і «Свіччине весілля» (1962). Навіть зобразив себе в образі князя Ярослава.
Його поетичний реалізм гравюр «Повість минулих літ» приніс Срібну медаль у Лейпцигу. Згодом аристократ графіки удостоївся двічі Шевченківської премії.
У 1963-у році Георгій Якутович разом із сином працювали над фільмом «Тіні забутих предків», про що пізніше згадував у книзі «Незакінчена сповідь» (у книзі «Сергій Параджанов. Злет. Трагедія. Вічність». — К., 1994). Сергій Параджанов говорив про нього: «Якутович не просто художник, а художник, який мислить. Він привів нас у Карпати, як гід. Вони йому знайомі. Він врятував нас від пейзанства, від фальші».
Художник планетарного масштабу ілюстрував 20 книг. Чому ж В. Стефаника, а не В. Шекспіра? Бо у Стефанику графік бачив українського Шекспіра.
Був мистецьким консультантом стрічок «Камінний хрест» (1968, у співавт. з К. Стефаник), «Гетьманські клейноди» (1993).
Оформив фільм «Захар Беркут» (1971).
І от нарешті, 15 лютого 2000 р. (в останній рік життя), на 70-ліття графік-віртуоз Георгій Якутович має свою першу персональну виставку.
5 вересня 2000 року в Києві майстер схилився на білий аркуш незавершеної роботи…
Залишити відповідь