Тихо, як у вусі, сонечко, самоізоляція. І раптом постріл Хомівни: «Сидиш!?»
– Сидю…
-А я перед Софочкою маю у Сірка очі позичати?
-До чого тут Софочка?
-Як до чого? Я ж наче ще не вмерла в Україні, маю право дихати свіжим повітрям хоч у дворі? Виповзла раненько, влаштувалася на парапетику городчика – млію на сонечку. За півтора метри від мене Софочка сидять. Усі у намордниках, із аусвайсами.
-Вот ви укрАінци странниє, – зачинає вона, фсьо праводітє експірімєнти с правописанієм: нікак ні уймьотісь – слітна пісать ілі раздєльна.
-Господи Боже! З якого дива ти зацікавилася нашою граматикою?
-Дак інтірєсна.
Да вибароф ви гаварілі: «Клоун нада?».
К лєту адумалісь: «клаунада!».
А січас уот грєю мадам сіжу на жілєзнай пірілке (лавачькі-та спьорлі) і думаю: «Клоун ада».
-А ти ж їй шо?
-Я? Нагадала їй, що маємо свободу слова; навела історичний факт. Коли у Парижі мали поставити п’єсу, де не по-царськи трактовано образ Катерини ІІ, Микола І висловив обурення. Французи відповіли, що у них свобода слова. “Тоді я пришлю 300 тисяч глядачів у сірих строях!” Воно, звісно, свобода слова, але п’єсу чомусь не показали.
-Що тут скажеш? Цирк та й годі!
