26 жовтня 1977 року, Запоріжжя, п’ята лікарня. Від набряку легенів після третього інфаркту помер наш Дід. Від вул. Якова Новицького, 10, плив у ирій 70-річний мовознавець, знавець есперанто, автор 110 праць, справжній професор Самійленко Стефан Пилипович
Він тихо вирушав
до берега печалі,
Куди не докричать
ні славі, ні хулі,
А ми ще звідсіля,
та вже услід мовчали,
Коли він пропливав
у чорнім кораблі.
У чорнім кораблі
лежав професор мови,
Словесності мудрець
в безмовність плив страшну.
Професор мови плив
у слів закляклім морі..
Написав уже покійний Рекуба, мій друг по парті, не тільки по курсу, Толик Рекубрацький «Учителю вчителів», пам’яті професора української мови Стефана Пилиповича Самійленка.
Любимий наш дідусь,
студентська наша втіхо,
Далеко не усі
ми вчилися «на п’ять»
На вічний докір нам
зостались ваші книги,
Хоч би ж їх прочитать.
Не те, щоб написать…
Прощайте назавжди.
Немає тут розради.
До напису б додать:
«Учитель вчителів»
А ми, немов слова,
розбилися на склади,
По одному, по два —
вертаємось до слів.
Знали ми, що народився Дід 13 (25) грудня 1906 року у містечку Станіслав на Херсонщині, на березі Бузького лиману, що ця місцевість була заселена відвіку. Тут бував Геродот і описував храм Деметри (V ст. до н. е.).
Зі спогадів професора про матусю ми просоталися повагою до його родини. Як усі хлопчаки, Стефко пас худобу, копав город, молотив пшеницю, лузав кукурудзу, вибивав соняхи… Він часто хворів, тому мама від себе надовго не відпускала. Після семирічної школи закінчив сільськогосподарський технікум і працював агрономом.
Саме матінка вмовила сина «вийти в люди» – і 20-річний Стефан поїхав здобувати освіту в Херсонському інституті народної освіти (нині педагогічний університет), а потім протягом 1930 – 1933 рр. – в аспірантурі Ленінградського інституту матеріальної культури й мови у видатного мовознавця Миколи Яковича Марра. Він інколи нам (студентам) розповідав про нього. З 1933 року Стефан Пилипович працював у педагогічних інститутах Полтави та Луганська (тоді Ворошиловграда). У 33 роки С. Самійленко захистив кандидатську дисертацію на тему: «Категорія персональності та імперсональності в слов’янських мовах».
З 1950 року і до останнього дня Стефан Самійленко працював у Запорізькому педагогічному інституті. У 1960 році захистив докторську дисертацію на тему: «Із історії східнослов’янських займенників», став доктором філологічних наук. Таке повільне просування кар’єрними сходинками пояснювалося не лінійністю науковця: він не бажав вступати до лав КПРС і мав дружину небажаної для влади національності.
1962 року Стефан Пилипович отримав звання професора, був завідувачем кафедри української мови до 1975 року. Свого першого аспіранта Самійленко знайшов у армії й запросив на навчання. Це був колишній студент ЗДПІ, староста діалектологічного гуртка Віктор Чабаненко.
Пам’ятаю, на своїй першій лекції вступу до мовознавства Дід Самійленко знайомився з нами (Дід, хоч зараз я старша за нього тодішнього). Високий, міцний, поважний, наче з картини І. Рєпіна «Запорожці», вразив своєю інтелігентністю, лагідністю мови степовика. От професор пояснив нам, що він не Степан, а Стефан (у перекладі – вінок), що це ім’я йому «дали» матуся. Я з того роду, де батьків називали на «Ви», тому це таке шляхетне, рідне «матуся дали» врізалося в душу степовички. І полилася лекція-бесіда мудрої людини, що вирізняло професора зі зграї нудночитів пожовклих конспектів. Час від часу лектор вдивлявся в обличчя студентів (Чи всім зрозуміло? Чи не зле комусь?), інколи лунало: «Дівчинко, Вас щось засмутило?». Час від часу професор проводив розрядку, давав нам посміятися. Наприклад, розповідаючи про культуру мови студентів, Стефан Пилипович процитував заяву першокурсниці на ім’я декана: «Прошу відпустити мене додому, так як я з одного боку хвора, а з другого боку не маю грошей».
Ми пам’ятали, як Стефан Пилипович переніс час екзамену, коли дізнався, що їдальня не працювала і студенти голодні; але нікому до голови не заходила думка, що лагідному викладачеві можна сісти на шию.
Звичайно, ми вже зібрали основні плітки-чутки про кожного викладача запордерпеду (улюблена «клікуха» Запорізького педагогічного). Знали, що Стефан Пилипович Самійленко мав феноменальну пам’ять і не забував прізвищ, імен своїх студентів через роки. Стефан Пилипович не любив запізнень, але не принижував студентів – пускав усіх. Він не засипав студентів, не гнав нас із іспитів, не різав стипендій, давав змогу перескласти предмет.
Пам’ятаю, як Дід опікувався своїм улюбленим аспірантом Віктором Чабаненком, як відстоював його під час ідеологічних гонінь. Пам’ятаю, як між нами першокурсниками повзла чутка, що Віктору Антоновичу «шиють» керівництво групою націоналістів. Називали імена третьокурсників: Івана Кушніренка (пізніше ми з ним училися в одній групі; саме Ваня дав мені збірочку Симоненка «Тиша і грім», письменник, редактор газети в Гуляйполі), Василя Коростильова (працює у Гуляйполі) та Віктора Люльку (учитель, поет, загинув, похований біля Томаківки). У лютому 1969-го в інституті кандидат наук Чабаненко виступив на захист роману «Собор» Олеся Гончара на так званому диспуті за сценарієм КДБ. От і позбувся роботи. Що робити? Стефан Пилипович Самійленко, Іван Степанович Олійник, Олексій Тимофійович Волох почали скидатися зі своєї зарплати Віктору Антоновичу на поїздки до Києва. А там допомогли поновитися в інституті Микола Бажан, Яків Баш, Петро Шелест.
Не раз Віктор Антонович згадував розмову з Дідом. «Він страшенно радів, коли мене було поновлено на роботі. А тоді ж його саме збило авто, він ходив із ціпком. Одного разу ми вийшли з інституту, відбулася така розмова: «Ви додому?» – «Так.» – «Ходімо, ви мене проведете на трамвай.» Пройшли вже обласну дитячу лікарню, він і питає: «А чого ви такий кислий?» – «У мене на серці така нудота. Так оце мені важко. Подивіться, що воно кругом робиться?» Як зараз пам’ятаю, він зупинився, зіперся на ціпок: «У вас дружинонька є?» А я знав його манери… «Є». – «А дітки є?» – «Є». – «Вони живі-здорові?» – «Живі-здорові». – «А мама ваша ще жива?» – «Жива». – «А здорова?» – «Здорова». – «А тато?» – «Живий-здоровий». – «Так оце бачите ціпуряку? Як увірву по спині, якщо будете отак носа вішати. Вікторе Антоновичу! Та чхайте ви на оце все дурне. Воно таке на світі вже було. Світ дурний здавна. Ви робіть свою справу. (А я вже почав працювати над докторською дисертацією). Ви будете доктором наук, я це знаю. Ви це доведете. Ви доб’єтеся. Викиньте всякі чорні думки з голови». А тоді як засміється: «Ви мені оте пробачте. Я б, звичайно, вас не ударив».
Отаким був наш незабутній Дід.
Син Стефана Пилиповича – Юрій Стефанович – відомий учений-математик, доктор фізико-математичних наук, член-кореспондент Національної академії наук України, завідувач відділом функціонального аналізу Інституту математики НАН України.
