Єдиний син чернігівського намісника, генерала Андрія Милорадовича – Михайло (1771 р.н.), але татусь синка від війни не ховав, а готував. Батько віддав дев’ятирічного нащадка здобувати військову освіту у Кенігсберзькому та Геттінгенському університетах, удосконалюватися у військових науках у Меці та Страсбурзі. Зрештою учень О. Суворова і М. Кутузова став красою та гордістю російської армії. У 1797 році йому присвоїли звання полковника, а наступного року 27-річний офіцер став генералом! У битві біля Басильяно під ним було вбито трьох коней. Під час штурму Альт-Дорфа Милорадович пройшов попереду колон по мосту, що палав у вогні. Навіть Суворов захоплювався безстрашністю Михайла, який водив за собою в бій солдат. Наприклад, відчайдушно насідали французи при Бордо супротивник завагався й мало не відступив, але Милорадович схопив прапор і кинувся вперед зі словами: «Солдати! Дивіться, як умирають генерали!» і… перемога… Солдати йшли за ним беззастережно, бо генерал ділив з ними «і голод, і холод, і солдатські негаразди». Михайло Милорадович узяв участь у 50 битвах і не мав жодної рани. Він мав усі нагороди імперії та всі ордени європейських держав: двічі отримував «Золоту шпагу», корону графа, нагороджений пруським орденом Чорного Орла, австрійським орденом Леопольда 1-ого ступеня та орденом Марії-Терезії, баварським орденом Максиміліана-Йосифа та баденським орденом Вірності.
Він був безмежно добрим, не вмів відмовляти, коли просили допомоги. Михайло Милорадович охоче грав у карти (за що був битий батьком), любив дегустаторство, через що частенько сидів без копійчини, а обід його складався: з кави та… люльки.
Благородним і справедливим був Милорадович на посту Київського генерал-губернатора. Резиденція губернатора була у саду Маріїнського палацу на Липках. Там неодружений генерал-губернатор, жвавий веселун, вічний холостяк, влаштовував розкішні бали. Генерал легко зачаровував дам у танцях, мав успіх. На площі за Милорадовича часто влаштовували вишукані феєрверки (ілюмінації), які сам граф дуже любив. Він був закоханий у фаворитку імператора Олександра графиню Марію Наришкіну. Ходили чутки, що Милорадович був коханцем імператриці-вдови Марії Федорівни, дружини покійного Павла I; мав звязок із юною Ольгою Потоцькою (дочкою володарки Софіївки).
9 липня 1811-го на Подолі почалася руйнівна пожежа, що знищила майже все нижнє місто. Основна частина подільських будов була дерев’яною, тому кількість жертв і масштаб руйнувань, заподіяних стихійним лихом, були величезні. Генерал-губернатор особисто керував гасінням пожежі (і не на камеру!). Милорадович домовився з царем про наданні грошей погорільцям, про відродження Подолу. Забудову здійснював головний київський архітектор А. Меленський.
Служба-службою, а відпочивати граф їздив у свій маєток під Полтавою. Там він побудував чудовий палац, власноруч насадив сад (любив генерал садівництво!). Питається, для кого холостяк старався? А еліта бездержавної України (на відміну від сучасників) тоді жила за принципом: “Влада – ваша, а земля – наша”, тому будували палаци, заводи, відкривали навчальні заклади. Палац і сад він подарував Полтавському інститутові бідних дівиць. Тому, в якому викладав Іван Котляревський, який утримувала дружина князя Рєпніна.
Після завершення війни 1812 р. М. Милорадович став Петербурзьким генерал-губернатором, членом Державної ради, почесним членом Російської академії. Саме Милорадович врятував Пушкіна від заслання, сприяв розвитку театрів. Генерал-губернатор Михайло Милорадович не побоявся стати переговірником із повстанцями на Сенатській площі. Він майже вмовив солдатів повернутися до казарм, але граф отримав дві підлі рани: у спину багнетом його ударив князь Оболенський; смертельний постріл зробив збожеволілий смоленський дворянин Петро Каховський. При цьому Каховський використав спеціальну кулю, яка безжально розривала тіло. Коли Милорадовича виносили з Сенатської площі, носії обікрали пораненого, украли всі ордени, усипані брильянтами.
Перед смертю 54-річний Михайло Милорадович продиктував свою останню волю. «Прошу Государя Імператора, якщо це можливо, відпустити на волю всіх моїх людей і селян». Таким чином близько 1500 душ кріпаків Милорадовича стали вільними.
О третій годині ночі на 27 грудня 1825 р. графа Милорадовича не стало.
На фото: портрет Михайла Милорадовича. Худ. Джордж Доу. Зимовий палац.
