На тихій Московській вулиці старого Києва в будиночку біля заводу «Арсенал» зайшовся плачем майбутній співак Михайло Донець. Батько працював креслярем на цьому заводі, був дуже музикальний, гарно співав дуетом зі своєю дружиною. У 8 років Михайлика віддали до церковнопарафіяльної школи, вчився він добре, але бешкетував. На уроках співів учитель звернув увагу на дзвінкий дискант хлопця і повів його до відомого в Києві регента Олексія Грінченка. Той послухав Михайла, оцінив його винятковий слух, музичну пам’ять, голос і записав до церковного хору. І хоч Михайло не раз отримував від регента камертоном по голові, вивчив усі дитячі хори і через рік мав перший виступ на сцені.
У родині було 7 дітей. Коли Орина Іванівна, мати, захворіла на туберкульоз, Іван Донець із горя подружив із ґранчаком, діти з усіх сил допомагали неньці, але вона танула на очах. 9-літнім Донець лишився напівсиротою. Через три роки не стало й батька. Адміністрація «Арсеналу» допомогла влаштувати хлопця до військово-фельдшерської школи. Утримання тут було на державні кошти, а курс навчання — чотири роки. Разом із Донцем учився Юхим Придворов, майбутній пролетарський поет Дем’ян Бєдний. В училищі Донець захопився театром, виконував там жіночі ролі (бо ж усі учні — хлопці), малював декорації, робив бутафорію. Голос його почав «ламатися», тож довелося залишити спів у хорі, зате найкращі ролі у виставах припадали йому. Якраз наприкінці його навчання у школі поставили «Бедность не порок» О. Островського. Роль Любима Торцова доручили М. Донцю. Зібралося все начальство школи й госпіталю, ще й запросили М. Соловцова, який очолював російський драматичний театр у Києві. Звичайно, це була любительська учнівська вистава, однак Соловцова зацікавив М. Донець, його темперамент, щирість і правдивість поведінки. Він пройшов за куліси і порадив Михайлові вчитися драматичному мистецтву.
17-літнього М.Донця зарахували до військового госпіталю фельдшером, платня була мізерна, але Михайло цим не переймався — сам заробляв не тільки на хліб, а й на плату за уроки приватним учителям О. Сантагано-Горчаковій і М.Бочарову; ввечері він летів до театру Бергоньє (білетери, з якими він познайомився, пускали його на гальорку). У ті роки М. Соловцов вів класи драматичного мистецтва в Київській музично-драматичній школі М. Лесневич-Носової. Якось Михайло наважився прийти, Соловцов його впізнав і запропонував учитися безплатно. Юнак поступив до театру Соловцова. Хрещеною матірю в мистецтві він називав Марію Заньковецьку, а вона зверталася до нього словом: «Синок!». Своїми великими учителями Донець вважав П.Саксаганського, М.Садовського й М.Лисенка.
Восени 1906 року закінчилася нарешті шестирічна служба у шпиталі, і він подав у відставку. Тим часом його вчитель співак М. Бочаров переїхав до Москви і став працювати в оперному театрі С. Зиміна. Звичайно, він забрав Донця в Москву. Цікаво, що Михайло Іванович вчив всі партії басового репертуару незалежно від того, чи буде він їх виконувати. Сталося так, що виконавець партії Додона Сперанський захворів, і спектакль мали відмінити. Режисер Оленін викликав Донця і запитав його: «Кажуть, що ти вчиш усі басові партії. Може, й Додона знаєш». «Так, — відповів Донець, — Прослухайте». Згодом цей образ став одним із найяскравіших і вражаючих у його репертуарі.
Разом із Іваном Алчевським влаштовували концерти української музики. На ньому М. Донець мав великий успіх: коли заспівав «Молітесь, братія, молітесь» М. Лисенка. Микола Віталійович, розчулений до сліз, підійшов до нього й поцілував. Закінчився концерт кантатою М. Лисенка. 1909 р. організував музично-драматичний гурток «Кобзар», що став духовним притулком багатьом українцям Москви та скалкою в оці владі.
З 1913 року – соліст Київського оперного театру. Під час війни керівництво опери подбало, щоб Михайла не взяли на фронт. Вдень (від 6 ранку до 6 вечора) він був госпітальним фельдшером, а увечері – артистом опери. Нерідко в перерві між репетиціями можна було спостерігати, як артисти слухали розповідь Михайла Івановича про його фельдшерську практику, любительські вистави, адже співак відзначався невичерпним гумором і був першокласним оповідачем.
Із запалом зустрічав владу УНР, на Софіївському майдані з хлібом-сіллю вітав С. Петлюру. 18 листопада 1918 року вперше в історії театру з ініціативи Михайла Івановича відбулася прем’єра опери Чайковського «Черевички» українською мовою.
У 1919 р. в Києві був організований театр музичної драми; Лесь Курбас мав ставити в ньому «Тараса Бульбу» М. Лисенка. Оперу нащадок козака Лиса Вовгури – Лисенко задумав 1880 р. на Хортиці; дописали твір після смерті Миколи Віталійовича. Задумав ставити «Тараса Бульбу» Лесь Курбас і запросив на партію Тараса Донця, але більшовики завадили. І тільки 4 жовтня 1924 р. у Харкові було вперше поставлено «Тараса Бульбу» М. Лисенка, а 1927 року оперу поставлено в Києві. Михайло Донець став першим виконавцем партії Тараса Бульби.
Коли більшовики окупували Україну, артисти виступали з концертами в «анекдотичних умовах, — згадував Михайло Іванович. — Ледь жива шкапа тягла віз із майданчиком, на якому стояли рештки від піаніно. Дякували нам натурою. Одного разу мені після концерту сказали: «Ми з вами, товаришу Донець, сьогодні розрахуємось «по-міністерськи». Мені видали фунт солі, три коробки сірників і дві голки».
1924 р. Донець став першим заслуженим артистом України. На цей час припадає його романтичне одруження з Марією Тессейр. Вона була молодшою на 6 років, щойно повернулася з Мілана, де закінчила консерваторію. Про цю пару Володимир Сосюра писав:
Дивлюсь крізь марево заграв…
Донець. Я в опері стрічав
Його з дружиною. Як любка
Вона була йому тих днів..
З часом Марія Едуардівна стала солісткою Київської опери, а чоловік вивчив практично увесь світовий басовий репертуар – 130 партій, причому за деякі з них (наприклад, опери Римського-Корсакова) навіть Шаляпін не брався. 1930 рік – народний артист УРСР.
Здавалося, пік удачі: захоплений українізацією рідної опери М.Донець пожинав лаври. Він переучив репертуар українською мовою — партії Мефістофеля, князя Галицького, дон Базіліо, Салтана. Уряд надав 20 тисяч карбованців на будівництво його власної дачі на Звіринці, а у саду він висадив 500 кущів червоних лілій. Сюди приїздили МХАТівці Москвін, Алла Тарасова, Ольга Кніпер-Чехова. Жінки милувалися садом, упивалися пахощами квітів, а чоловіки біля комину згадували анекдоти, пили лікер. Михайло Іванович був у центрі: охоче співав для гостей, сипав жартами, неперевершено розповідав про різні кумедні випадки. Часто О.Вишня, М.Донець, М.Рильський ходили на полювання та рибалку.
10 березня 1936 р. у Москві у перший день декади українського мистецтва відбулася прем’єра «Запорожця за Дунаєм» за участю Михайла Донця та Марії Литвиненко-Вольгемут. Тоді співака удостоїли ордену Трудового Червоного прапора.
2 червня 1941 р. на партійних зборах добродії влаштували суд лінча: пригадали анекдоти, дружбу із Вишнею, який тоді сидів; самозакоханий тенор Микола Платонов, який у партії Ленського пустив кілька півнів, пригадав фразу: «Краще співати маленькі партії добре, ніж великі погано».
В останнє бас Михайла Донця лунав по радіо 22 червня 1941 року, коли німці бомбардували Київ. Друг М.Донця Максим Рильський написав спогади, добився, щоб голос Михайла Івановича звучав по радіо.
А вночі енкаведисти увірвалися в будинок по Церковному провулку на Звіринці в Києві. Розгублені господарі з жахом спостерігали, як нишпорки, обшукуючи помешкання, перевернули все, потім М.Донця посадили до чорного «ворона». У особовій справі М. Донця збереглися протоколи обшуку й допитів, які вів енкаведист Хатеневер по п’ять годин. «Антисоветски настроенная личность. В период пребывания петлюровских частей в Киеве встречал их хлебом-солью, вывешивая петлюровский флаг»; «критикував заходи партії та уряду, розповсюджував антиукраїнські пасквілі й анекдоти, листувався із знайомими та родичами за кордоном».
10 вересня 1941 року в Україні час горя та боїв, а в усіх київських тюрмах за наказом наркома держбезпеки Меркулова без вироку суду були поголовно розстрiлянi всi в’язнi. Саме в цей день вiд рук «славних чекістів» обiрвалося життя унiкального оперного спiвака, чародiя сцени Михайла Iвановича Донця. Є гіпотеза, що співака застрелили та поховали на крутосхилі, де нині ярмо дружби народів. Володимир Сосюра писав:
Його за голос я любив,
Не тільки я – усі любили,
Але орлу одбили крила
В годину горя і боїв.
У день 100-літнього ювілею співака радянці знищили його будиночок на Звіринці.
