25 жовтня 1911 р. у м. Москва народилася талановита дівчинка Лариса, якій судився короткий шлях, що нагадував долю геніальної Марії Башкірцевої.
Мати Лариси – Ольга Більська дочка сільського вчителя з Полтавщини. Змалечку Олюня залишилася сиротою, її забрала бабуся, тому дитинство Ольги Більської пройшло у Прилуках, де вона закінчила з відзнакою гімназію, стала вчителькою молодших класів. Доля навчила розумненьку сироту і господарство вести, і стримувати всі свої пориви. От і зважилася дівчина «на порі», або як казали тоді «відданниця» поїхати в Київ до родичів, щоб продовжити навчання на Вищих жіночих курсах. На жаль, злидні та освіта – рідко сумісні, тому Ольга влаштувалася на роботу в приватну гімназію Жеребецької. Мусила відданниця шануватися, відвідувати гостини у родичів, щоб із судженим зазнатися, вдало заміж віддатися. Саме так 23-річну Ольгу у 1908 році познайомили з 29-річним Семеном Петлюрою. Семінарист-недоук, партійний функціонер був непоказним, схожим на надійного чоловіка. Дівчина повірила у заміжжя, почалося листування. Правда, вона ніколи в житті не називала Петлюру на ім’я (він не хотів чути Семен, а Симоном вона не зважувалася іменувати). Подалася в Москву до коханого. Стала Ольга студенткою Московського університету, підпрацьовувала репетиторством і вишиванням, утримувала себе і чоловіка. Фінансами тоді допомагав Петлюрі Максим Ковалевський (перше кохання Лесі Українки), офіційно влаштував Семена у Москві бухгалтером страхової компанії. На кошти українських громад він видавав журнал «Украинская жизнь» (1912—1914).
Звісно, мріялося про весільну сукню, але, почала жити з Семеном «на віру», взяла на себе важкий хрест гріха. Соромно їй було від людей, тому писала подругам, що «вийшла заміж». А тут і вагітність, що для Семена було «не на часі». Не зважилася Ольга на аборт. Донечка знайшлася, манюня, хвороблива, таку б швидше охрестити, але після імені Лариси мали бути прізвище та ім’я по батькові матері, тобто тавро байстряти. Як твердить знайдений професором Таїсією Ківшар актовий запис метричної книги церкви Святої Живоначальної Трійці в Троїцькій слободі Троїцького подвір’я Москви за 1912 рік, день хрещення Лариси Петлюри 23 вересня (6 жовтня). І хоч Ольга просила, і мати Семена вмовляла (батько Петлюри вмер 1909 р.), тільки у 1915 році молоді зареєстрували шлюб. Дошлюбний стрес дав знаки: кровотечі, раннє в’янення (клімакс).
Мешкала родина в центрі Москви, в будинку № 3 у Другому Волконському провулку. Пані Ольга, добра господиня, дружина і мати, присвячувала багато часу вихованню маленької Лесі в українському дусі: водила дочку до українського садочка, читала їй українські книжки, плекала українські традиції. Шила матуся Лесі переважно український одяг, про який донечка згадувала: “Скільки радости в твоїй барвистій ноші!”.
Леся росла чутливою, ніжною дитиною, прихильною до всього живого: любила котів і собак, які постійно жили в помешканні. Улюбленими прізвиськами в родині Петлюр були: «мій цюцик», «моє котенятко». Цікаво, що Леся першим словом сказала: «Тінек», так вона завжди називала татка. Як бачимо, в родині Петлюру ні на ім’я, ні на прізвисько ніхто не називав. Втім незатишно почувалася україномовна дитина у московському дворику: глум, цькування ранили Лесю, та доля посилала Лесі добрих родичів, сусідів… Зоя Плітас (родичка Ольги Петлюри) писала про перебування родини Петлюри в Москві: «Пам’ятаю Ольгу Опанасівну, як вона гарно виглядала: висока, струнка жінка з посивілим пишним волоссям і чудовими чорними очима, які так тепло, привітно дивилися на нас через золоті окуляри. Вона завжди була життєрадісна, усміхнена і прихильна до нас, дітей. Її маленька донечка Леся була нашою улюбленицею, і тітка Оля довіряла нам її, знаючи, що ми добре доглянемо Лесю, та дозволяла нам з нею бавитись надворі. Тітка Оля любила одягати Лесю в українське убрання та розмовляла з Лесею лише українською мовою”.
Восени 1917 року Симон Петлюра разом із родиною переїхав до Києва. Маленькій Лесі закарбувалися синьо-жовті прапори, багато українського війська, вусатих козаків Армії УНР. Родина Петлюр оселилася у готелі «Прага» на Володимирській вулиці, жила скромно, без розкошів. Ольга Панасівна допомагала доглядати за пораненими у шпиталях, брала участь у діяльності жіночих товариств. Родина Петлюри підтримувала тісні стосунки з родиною Сірополка: дядька Степана, тітки Ніни та їхніми дітьми: Леонідом, Юрієм, Степаном і Олександрою, які теж переїхали з Москви до Києва. Згадувала Петлюрівна, як дядько читав уголос її улюблені п’єси Жана-Батіста Мольєра, як вона вимагала:«Стьопа, читай далі». Леся Петлюра писала вірші, збирала марки, разом із дядьком Степаном захоплювалася малюванням і писанкарством.
Коли 27 липня 1918 р. Симона Петлюру заарештували, довелося матері з дочкою до 11 листопада 1918 р. переховуватися за різними адресами. Ольга Панасівна піклувалася про Лесю, яку вражали різноманітні чутки, про чоловіка, про його матір, яка залишалася у Полтаві. Із листа Ольги Олексіївни Петлюри до Ольги Панасівни від 10 жовтня 1918 року: «Дуже дякую Вам, голубочко, за гроші і за ті труди, котрі випали на Вашу долю… Дуже в гарний час прийшли ваші гроші. Бо треба було платити налоги… Як рідну дочку благаю Вас сповнити мою нікчемну просьбу. Хоть би в останні дні побачити Вас і хоть в ці хвилини забути своє погане життя…» Після звільнення чоловіка з Лук’янівки Ольга Опанасівна з Лесею перебували у родині С. Сірополка, яка жила у приміщенні Київської міської публічної бібліотеки. Переживала «мордобій» Петлюри з Винниченком, не могла чути, що політичний суперник назвав чоловіка словом «подлєц». Потім страшні вісті з Полтави: більшовики арештували матір Симона Петлюри, утримували стареньку у в’язниці; на третій день після звільнення вона померла.
Наприкінці листопада 1919 р. мати і донька виїхали до Праги, де перебувала дипломатична місія УНР на чолі з Максом Славінським.
Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.
Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: На Захід… На Захід… На Захід…
І услід — реготався Схід.
Роззявляв закривавлену пащу.
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за Тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?
Оселилися недалеко від Праги. Про цей період життя Ольга Петлюра писала: «Протягом декількох місяців одна їжа – хліб, сіль і помідори, а на гаряче лише – чай». Леся навчалась у чеській школі, опановувала чеську мову, в чому їй велику допомогу надавав Максим Славінський. Від Макса дівчинка начулася про Лесю Українку, її знання мов, переклади. Вона почала самостійно вивчати німецьку, разом із матір’ю вивчали французьку, навчала основам чеської своїх українських приятелів. Пізніше Олександра Сірополко згадувала свою першу вчительку чеської мови – троюрідну сестру Лесю Петлюру. У Чехословаччині Ольга та Леся Петлюри спілкувались з родинами Сірополків, із другом дитинства Семена Петлюри – письменником Василем Королівим-Старим і його дружиною письменницею та перекладачкою Наталеною Королевою. Мати з Лесею відвідували собори, костели, церкви. Лесі подобалася Прага, прогулянки Карловим Мостом, де зібрано унікальні скульптури просто неба. З цього часу Тінек-татусь став для Лесі віртуальним, вони листувалися. Нарешті у 1922 р. у Варшаві родина об’єдналася. Симон Петлюра під прізвищем Володимира Редліха (Професор – таку кличку обрав недоук-семінарист) разом із родиною, молодшим братом Олександром (очільник охорони Симона, з 1930 рр. майор Війська Польського), племінником Степаном Скрипником (у 1930-1939 рр. – депутат сейму Польщі, згодом митрополит і патріарх Мстислав) та охоронцем художником Віктором Цимбалом жили у великій скруті, в невеликій кімнатці.
Все цінне, що мала родина Головного Отамана та його найближче оточення, – було продане. Леся згадувала, як батько попросив її почистити його плащ і віддав плащ «своєму ад’ютантові полковнику Доценкові, щоб… той продав його за марний гріш перекупщикові, щоб… купити картоплі і маргарини…». Ольга Петлюра заробляла в цей час вишиванням. Мати сама давала Лесі уроки польської мови, щоб дівчинка не пропускала школи, багато читала. А Віктор Цимбал, випускник художньої школи в Києві, який пізніше набув світової слави маляра, графіка, давав Лесі уроки живопису. Під час прогулянок вона малювала, ці малюнки та картини збереглися. Влітку Петлюри вирвалися на відпочинок, про що C. Петлюра у листі до С. Сірополка писав: «Леся трохи краще виглядати почала, стала живішою, а не такою, як зимою була, поганою і жовтою». На початку 1923 р. Ольга Опанасівна перенесла дві важкі операції, що було великим стресом для Лесі.
Уникаючи небезпеки, 30 грудня 1923 р. Симон Петлюра з паспортом на прізвище Степана Могили покинув Варшаву, про що дружина зазначала: «Він виїхав з Варшави з одною валізкою», перебрався до Угорщини, потім – до Відня, Женеви. 1 січня 1924 р. С. Петлюра і В. Прокопович через Відень виїхали до Будапешта. Ключову роль у підготовці від’їзду Симона Петлюри з Варшави і підготовці перебування Головного отамана в Будапешті відіграв на той час посол УНР у Німеччині в ранзі міністра – барон, мільйонер Микола Василько (1868-1924). Микола Миколайович мав надзвичайний авторитет у дипломатичних і державних колах завдяки своєму колосальному професійному досвіду і людським якостям, був особистим меценатом Петлюри.
Ольга Петлюра з донькою Лесею та кошеням «наш «паршивець» жили в Польщі. Нарешті всі члени родини в Парижі, Леся розпочала навчання в ліцеї Фенельон, фізико-математичного профілю. Разом із батьком Леся опановувала французьку мову. Вони відвідали могилу Марії Башкирцевої, Леся прочитала щоденник української художниці. З того часу Марія стала взірцем для Лесі, вона малювала, віршувала, писала спогади.
25 травня 1926 року від кулі вбивці загинув Симон Петлюра. Горе втрати, образливі нарікання колишніх “соратників” по зброї на чоловіка за програну війну з більшовиками підкосило Ольгу Панасівну, вона втратила слух. Смерть батька мужньо пережила чотирнадцятилітня Леся, але вразило ставлення студенток ліцею, які почали уникати її товариства, як дочки злочинця, вбивці невинних дітей. Добив суд! Злочинця не покарали за вбивство! Суд присяжних департаменту Сена виправдав убивцю та присудив сплатити штраф у розмірі одного франка за забруднену бруківку. Напівголодне дитинство, постійні переживання, страх, страждання призвели до сухот. Лікарі заборонили їй вчитися. Як колись Марія Башкирцева написала про майбутнє, так вирішила Леся: «Я хочу вчитися, вчитися, вчитися! Я так, так багато загубила часу для науки! Я хочу все знати, всього навчатися. Я повернусь в Україну, хочу всі свої знання передати нашому народові, бути корисною для нього. Я піду шляхами свого батька!»
Майже 15 років Леся Петлюра боролася з важкою хворобою легенів. Мати заробляла вишиванням, рятувала фінансова допомога дружини В. Прокоповича. У час другої світової мати з дочкою оселилися у містечку Камбо на півдні Франції, у лікарні-санаторії для хворих на сухоти… 16 листопада 1941 р. 29-річна Леся Петлюра згасла на чужині.
Залишити відповідь